ПРОБНІ ТВОРИ ПРОЕКТУ "ЩОДЕННИК. Re: make"

Увага! Тут розміщені пробні твори претендентів та учасників проекту.


***
Михайлова Тетяна
Сім випадковостей мого життя

Випадковість часу – найневипадковіша.
Випадковість перша: народилася я. Батьки чекали на хлопчика. А з'явилася я.  Назвали мене теж цілком випадково – Олександрою. Таке ім'я було в жіночки, яка напередодні моєї появи на світ побажала мамі щастя. Мама просто ішла вулицею, і якась привітна тітонька, помітивши мамин животик, просто сказала: "Щастя вам!". А потім інша тітонька окрикнула її: "Олександра, доброго ранку тобі!" Отак мама і запам'ятала її ім'я.. І вирішила, що неодмінно так назве мене - тобто того, хто у неї народиться. Мама знала, що ім'я привітної тітоньки принесе мені щастя.
Випадковість друга: я вигадую віршики. Все почалося цілком звично.. Одного разу мене образив сусідський хлопець, сказав про мене, що я мала, руда, а значить - негарна. Я скривилася, стиснула кулачки і з мене вирвалося щось на кшталт:
А ти, Вадим,
чорний, як дим! 
Вадим – так звали того хлопчину, справді, був чорнявий. А оскільки йому було ненабагато більше за мене, то  від образи ледве не розплакався. А потім побіг до моєї  мами і нажалівся їй, що я дражнюся. За це мама мене насварила і не пустила на вулицю.
Випадковість третя: я закохалася. Закохалася у хлопця з паралельного класу. Я ховалася від вчительки з фізики і не помітила, як Андрій біг по коридору. Отже, він врізався у мене з усього розбігу і я впала. Андрій допоміг мені підвестися і довго ще вибачався. А потім провів до класу. А на наступний день привітався зі мною в їдальні. Отак я і закохалася!
Випадковість наступна: напередодні випускного вечора в школі я купила гітару. Це і визначило мою подальшу долю: замість вступу в Авіаційний, як планували мої родичі, я віднесла свої документи до музичного училища. Екзамени, одразу скажу, я з тріском провалила, бо  за місяць до вступних випробувань встигла самостійно опанувати тільки три акорди... Цього виявилося недостатньо і приймальна комісія не допустила мене навіть до здачі укрмови... Отак! 
Випадковість п'ята: забравши свої документи, я всілася плакати на сходах. Як вийшла, так і сіла. Сиджу, реву. Руда, червона... Такою мене побачив Олег – високий  хлопець з гітарою на плечі. Він виявився третьокурсником. Олег одразу мене пожалів і сказав, щоб я не вішала носа. Але я все одно була геть розбита. Тому йому довелося запросити мене на репетицію, на яку він сам тоді поспішав. Іти мені було нікуди. Тому я пішла з ним!
 Випадковість шоста: а я непогано співаю. Це стало відомо після того, як хлопці поставили мене до мікрофона. Чесно признаюся, що потрібну ноту впіймала разу, хіба що з четвертого, але як піймала, більше не відпускала! Так я стала ходити до хлопців на репетиції. Вони грали щось  на зразок західного хеві-металу, і це мені одразу сподобалося. Вдень, коли всі відсиджували пари, я їла морозиво, годувала  печивом голубів і підробляла на пошті – розвозила до офісів важливі листи. Дорогу я люблю. Вона завжди асоціюється з рухом, з життям. До того ж я непогано знала місто.. Так що робота приносила не лише заробіток, але й задоволення.   
Випадковість сьома: сьогодні, в свій 22-ий день народження я виступаю на сцені. Наш гурт бере участь у музичному фестивалі і тому я страшенно хвилююся. До речі, мій дитячий талант римувати дражнилки тепер реалізовується у написанні текстів пісень. І було ніяково і дещо приємно впізнати в одному з наших фанатів того самого чорнявого Вадима, який врешті-решт і "надихнув" мене на перший у своєму житті віршик. Отаке воно моє життя – життя суцільних випадковостей.  А восьма випадковість вже завтра...
***
За мить наш вихід.. Ведучий вже оголошує.. Сцена!!
Сліпуче світло і бурхливе море людей... Лунають перші акорди, вибухають ударні. Натовп незграбно рухається внизу. І я вловлюю звук – і вступаю... голос відлунням відбивається зусібіч і летить до мене. Влучно вцілює. Сповнююсь власним звучанням. Виринаю з безмежжя звуків, чіпляюся подихом за вітер – і здіймаюся голосом все вище, вище!... вище..!!
Я помилялася... Наступна випадковість – триває зараз.

***
Камінська Яна
Між ніччю та днем – буферна зона. Час, коли ти прокинешся, якщо тобі болить. Твій особистий індикатор чистоти сумління. Чи то, каталізатор болю. Щоночі цей механізм сканує стан душі. Добре, що вона в тебе є. За це я можу бути спокійна.


Результати аналізу незадовільні, пацієнте. Ваш стан стабільно тяжкий. Жодного разу наш пристрій не виявив, щоб ви лежали із закритими очима в цю кляту годину для самогубств. Ваші думки заводять вас у прірву. Шановний, це ж невиліковно. Я, Година, коли у вас трапляються рецидиви старих серцевих хвороб, я, Година, коли ваші оголені спогади змушують вас стиснутись зсередини, щоб не відчувати цього болю, попереджаю – дотримуйтесь медичних вказівок. А ще краще – навчіться забувати. Минулого не існує, воно живе лише в вашій свідомості.

Сьогодні знову прокинувся о четвертій. Ні, я не дивився на годинник. Просто відчуваю себе о четвертій. Синдром-04-05, я це так називаю. Не полишає вже котрий рік. Я знаю точку відліку початку хвороби. Ти знаєш не гірше за мене. Зараз, коли час тече крізь мене, я бачу тебе поряд. Важко дихати під нашаруванням думок і спогадів. А може, спогадів і думок. Зрештою, не відрізняю одне від іншого. Зрештою, і тебе поряд - немає. Зараз коли час тече крізь мене ти знаєш не гірше за мене точку відліку початку хвороби точку початку точку хвороби точку…

05:00. Ви пройшли обстеження. Результати ми надішлемо на імейл. Будьте пильні.

Не хвилюйся. Я знайома з цим інсайд-контролем. Я давно на обліку й під наглядом. Все не так погано. Бачиш, сонце, гарячий душ, кава – солодкі атрибути буденності завжди з тобою. Пішки, потім метро, потім знову – пішки. Десь чекають на тебе. Десь піклуються – про тебе. Бачиш, все не так погано, а я вже давно на обліку й під наглядом.

Господи, які жахливі сни.

***
Плічко Євгенія

Час - дивна річ,
Його багато-коли чекаєш,
Його мало-коли запізнюєшся ...
Він ніколи не вірив ні у знаки, ні у символи. Якщо чесно, то він взагалі мало у що міг вірити, вже не кажучи про «мало кому», але усі ці дрібниці, які власне і складали його реальність, не зважали на його ставлення і траплялись с ним щодня, намагаючись дати зрозуміти, що вони і є найважливішим, тим, що змінює світ.
У неї ж все було навпаки – у кожній дрібниці, що виникала на її шляху, вона вбачала щось життєво важливе та варте уваги. Особливо вона шанувала час. Час,якого постійно не вистачало, який летів так швидко і так неминуче вів за собою зміну дня і ночі, настрою, її місця знаходження, кольору волосся і стилю одягу. Вона навіть перетворила його на свого роду фетиш,  а її маленька квартира у спальному районі столиці була обвішана годинниками, які купувала всюди, де була. Найцікавішим екземпляром був годинник,привезений подругою  з якоїсь європейської країни, який любила за те,що сама,крейдою могла писати позначки на ньому і залишити у пам’яті найважливіші хвилини. Вона ніколи не витирала написане раніше,тому прискіпливо ставилась до кожної події, а ті, що відзначала виділенням певної години, були пазлами  її бурхливого життя.
Ту зустріч можна описати багатьма словами,жестами,поглядами та почуттями, але коли у неї запитували, яка було її перше враження від нього, вона вміло ховала усмішку, відкидала від блідого обличчя пасло чорного як смола волосся і говорила «16:40. Цим все сказано». А вже після реакції того, хто запитував, щиро усміхалась і дивувалась від того,як ця очевидна відповідь може бути незрозумілою.
Той день не визначався нічим особливим. 05:20 позначка на годиннику,ранковий душ, круасан і апельсиновий сік, їжа коту і легкий мейк-ап, потім затори у місті, обов’язкове прослухування гороскопу і навчання-навчання-навчання.
Він щоранку прокидався в компанії  нової дівчини і намагався згадати її ім’я, потім дякував, їхав додому, робив з відображення у дзеркалі людину і починав робочий день, наповнений десятками чашок кави, пачками сигарет, нервовими дзвінками і поглядами на годинник.
Цей день почався якось не так зранку. Розбудив його не поцілунок нічної королеви краси, а ремонт сусіда, а вірний друг будильник показував рівно 7:00. Години було мало на те, щоб прийняти ранковий туалет і доїхати до офісу,тому чітко розумів,що чергова догана за запізнення вже лежатиме на його столі. День пройшов більш нервово,ніж зазвичай і необхідно було зняти стрес у улюбленому затишному місці, де знали його як постійного клієнта, але більше ніякої особової інформації – така вже специфіка цих закладів, де кава коштує від 20$.
Навчання мало властивість іноді затягувати її і не відпускати з бібліотеки до її закриття, але сьогодні не хотілось. Було ще рано, попереду на неї чекали дві лекції і балакучі подруги поряд, а вдома -  тиша і кіт,який вже давно звик до її пізнього повернення. Вона дуже рідко приходила до цього закладу,але на те були важливі події, потім відмічені на її чудо-годиннику. Тож цей день не став винятковим. Не зважаючи на останню колонку меню, після обіду тут рідко можна було знайти місце, щоб насолодитись кавою,але друг дитинства - знайомий офіціант завжди заздалегідь відмічав її улюблений стіл позначкою «reserve», бо закоханий був з того самого дня,як,впавши з його велосипеда, гордо підняла голову і без жодної сльозинки пішла до мами, щоб розказати всю історію.
« Перепрошую, тут немає більше вільних місць, а мені необхідно провести час саме тут,ви не проти?» - його очі вразили більше ніж голлівудська посмішка, дорогий  костюм, випрасувана сорочка і навіть годинник. Очі були сіро-блакитними і так контрастували на обличчі,що розпливалось у посмішці і випромінювало позитив. Вони були глибокими,  сумними, дорослими і чомусь вона відчула у них ніжність. Ту,від якої відмовлялась вже майже півроку після болючого розчарування, ту, про яку забула, коли мама вирішила залишити родину і збудувати свій власний світ, ту,яку не отримувала від батька,що приходив пізно вночі після робочого дня і тихо забивав своє горе алкоголем, а деколи просто ночами просиджував біля вогню у вітальні. 16:40 визначав її годинник, а він все стояв і чекав на відповідь. Потім нерішучий стверджувальний кивок головою, відповідь усмішкою на питання,чи чекає вона бойфренда, його приємний тембр голосу і незабутній парфум. Усі ці дрібниці народили в ній такий потяг до нього,якого вона не відчувала за 20 років ще до жодного зі своїх колишніх. Ні,він не був суто сексуальним, їх хотілось більшого. На вигляд йому було років 30, а на чорному волоссі,якщо прискіпливо подивитись, можна було зазначити початок сідини.
Для нього познайомитись з дівчиною ніколи не було чимось надзвичайно складним – ще зі школи він звик до жіночої уваги, що потім,як пояснив йому психолог, було наслідком відсутністю уваги єдиної коханої жінки – мами, яка пішла з життя дуже рано, залишивши його на виховання бабусі і батька,який швидко знайшов заміну колишній дружині і забув про єдиного сина. Вона не вирізнялась чимось надзвичайним, були й гарніші, але всім своїм єством випромінювала щось, що захопило його,як тільки він побачив її. Зовсім молода дівчинка, з неймовірним чорним волоссям,яке час від часу падало на її обличчя і заважало читати книгу,яка лежала перед нею.
Перед тим як він підійшов, почув,що у кишені дзвонить телефон, але зразу зрозумів, що сьогодні вечір буде не такий як попередні, сьогодні станеться щось особливе. На телефоні годинник показував 16:40 – час, з якого почалась їх нова ера, їх народження нового життя.
Коли вони святкували два роки життя разом, то зважали не на дату,а на ці 16:40. Життя перевернулось і змусило їх врости одне в одне. Вони читали одну літературу, закінчували початі фрази одне одного, зранку по черзі готували сніданок і засинали під однією ковдрою, обіймаючи одне одного. Щоночі він прибирав чорне пасмо волосся з її обличчя і посміхався.
Та була одна річ, яка стала фатальною – віра в знаки. Він ставав дуже злий,коли вона радила одягнути саме цю краватку,бо завдяки їй був підписаний той мільйонний контракт, або їхати сьогодні саме цією дорогою,щоб уникнути небезпеки. Не зрозумів і того, що мав залишити її вдома того дня і прикласти для цього усі зусилля,які міг. Що не випадково вона запізнилась на літак до Москви і вилетіла наступним рейсом, забувши вдома теку з паперами,які необхідні були їй в Росії, що машина,привезена в аеропорт не завелась,тому що треба було повертатись назад, а вона поїхала на метро. І той дзвінок, коли вона з сумом у голосі сказала: «Знаєш, я поклала гроші на картку для проїзду і термінал,зчитавши її, написав – остання поїздка», тільки не говори,що це дурниці. Просто дякую, за ті 16:40.
За хвилину він і світ здригнувся від новини,про вибух у метро. Вона не повернулась, а останнє повідомлення від неї він отримав о шістнадцятій сорок.

***
Кукса Руслан
Я, не розумію. Подивись на мої руки. Вони у кратерах, у дрібному волоссі скла. Ще трішки і буде з них порох, якщо голосно вимовлятимеш слова. Які ж слова? Слова розлетяться до Софіївського Собору і до Праги. Руками ти малював? Ні. Вишиванки, ікони брав у руки? Це збочення, я розумію. Думки також мають право жити. Ти завжди заходиш до метро, лягаєш біля іржавої бабусі і розмовляєш про руки. Руки – бажання вмерти, вирости, згубитись. Бабулька не розуміє, а ти не припиняєш лежати. У своїх руках весь мокрий і злий, наполовину роздягнений і розмовний. Піднявшись, бабця покинула похилий візок. Він лишився біля рейс. Швидким кроком з усмішкою зупинила електро-потяг. А ти сопеш, руками розмальовуєш стіни, східці і округ твого Я. Малі діти, підбігли і ржуть з тебе. Одна дівчинка підійшла, подивилась і відрізала тобі пальці. Ти не хочеш кричати, слабість – це тільки вони. Долоні – звеш мамою. Пальці не мають значення. Жінки почали кричати на дітлахів, щоб не чіпали тебе. А самі ж розпочали грати в гру, хто сильніше ударить по скелету. Адамова кістка, так і проситься достати до твого горла. Хребет вирвали чорні ворони – бабусі, на яких надсилав красиві матюки. Не задихайся, прошу! А ти все рівно задихаєшся. Просиш допомогти. Навкруги нікого не існує. Луну ніхто не в змозі захистити. Кричи все дужче. Кричи! Скрутився обручем і випиваєш кров зі своїх пальців, думаєш що допоможе. Ти не в змозі зупинити ребро воно вже заткнуло горло. Подих перехопило ніби ангела побачив. Молишся йому, допоможи! Він промовляє: - жахливо, лежати на холодному бетоні. 

***
Єщенко Марина
Витягни ніж!
Вона не оглянулася. Проте спитала:
– Нижче лопатки чи вище?
– Якби я вчив анатомію, то не заганяв би власній дівчині в спину ножа.
– Логічно, – відклала книжку і таки поглянула Васькові в очі, – Що цього разу?!
– Я… бачив, як ти цілувалася з Петром!.. – і так дивно розхвилювався. Коли брав ножа – руки не трусилися…
– Блін, Вася!!! Скільки тобі казати: Петро – друг! Друг – і не більше! Я лише його заспокоювала… Петра покинула дівчина!
– Правда, Іннусю?
– Правда, Васю! Що ти завжди вигадуєш!
– Але ви так пристрасно цілувалися… Так по-справжньому!..
– По-справжньому, Васю?!! Бо він справжній друг! І щоб ти знав, по-справжньому у мене на грудях шрам від твоїх попередніх ревнощів… Поцілунки – це не по-справжньому…
– Правда, Іннусю?
– От заладив «Правда, правда»… Почухай за лопаткою… Так пече, аж тіло судомить.
– То з Ванею в тебе теж нічого не було?..
– Васю!!!
Вася опускає голову в плечі, проте відразу ж витягає і починає перекисом водню витирати навколо рани. Інна дочитує останню сторінку книжки. Кидає на стіл. Рвучко виймає ніж зі спини («Що, загнати сил вистачило, а дістати – уже не мужик?») і кладе на полиці біля десятка таких же. Підписує «Петро». Знімає закривавлену порізану блузку. Знаходить голку з ниткою і втикає в руки Васі:
– Зашивай, доки свіже! Тільки акуратно, Васю! І не треба на мене так дивитися, немов вперше голою побачив!!!
Вася шиє…
– Ти там гладдю вишиваєш, Васю?! Чому так довго?..
… Настане час, коли він навчиться шити.

***

Дорошенко Тетяна
Віра в себе
Я стояв на пішохідному переході та чекав, доки цифри нарешті дійдуть до нуля. Ще залишалось цілих 68, і я збирався поки що насолодитись думками про перший вільний вечір за кілька тижнів.

Поряд стояла дівчина з рудим кучерявим вибухом на голові, і крутила у руках монетку.

- Орел - ходімо, решка - чекаємо? - раптом спитала вона, посміхнувшись мені.

- Ну давайте, - розгубився я.

Вона підкинула монетку, зловила, та показала мені орла. Через долю секунди вона вже йшла по шаленому переповненому автошляху. Мені нічого не залишилось, як поспішити за нею.

Вона завжди так робила. Орел-решка. все її життя складалось з цієї теорії вірогідності. Орел - дія, решка - спокій. І мене до цього привчила.
Здавалось, наші три місяці разом були долею секунди, за яку монета встигає кулька разів перевернутись в повітрі та винести свій вердикт. Так само перевернулось і моє життя. Скільки ж часу з’являєшся, коли ти не маєш сумнівів в усьому, а лише довіру до долі. Адже усе сплановано заздалегідь.
Вона працювала фоторепортером, і нарешті отримала таке жадане відрядження у гарячу точку. Я не міг нічого сказати, адже знав, вона все одно зробить саме як покаже монета. Господи, як же я ненавидів цей шматок металу, ладен був гризти його зубами та розплавити поглядом.
Я провів її на літак та ліг спати. Прокинувся від телефонного дзвінка. Поки тягнувся, провів рукою по столу - і щось покотилось.. її монета. Я відповів на дзвінок, паралельно тягнучись під ліжко за цим ненависним кружеликом металу.
- Привіт. Ти тільки.. Тільки не хвилюйся.. Вона.. Її літак. Він не долетів.
Я мовчки вимкнув телефон, тримаючи в руках монету. Раніше я ніколи не тримав її, моя руда жриця фортуни завжди тримала її у себе.
Це була одна із тих монет, які з двох боків були однакові. Два орла.
Вона сама вершила свою долю. Дурячи весь світ, прикидуючись наївним та азартним гравцем. А насправді дурила всіх, тримаючи кермо у себе в долонях.
Мені все ще здається, що вона навмисне її залишила. Мені. Вона просто знала значно більше, ніж ми. І не сумнівалась у своїх відчуттях.
Нам завжди треба у щось вірити. Вірте у себе.
Віра в себе - це найкраща із релігій.

***
Лапко Вікторія
*текст для повнолітніх
Ромео середнього віку

Я – Ромео. І в мене криза середнього віку. Мою Джульєтту поглинула стокілограмова бабенція, що лазить по кухні в засмальцьованому халаті. Коли вона лягає спати до мене у ліжко, мені стає страшно і гидко. Моя Джульєтта пахне котлетами. Її волосся віддає кухнею. Колись – волошками. Її п'яти загрубілі, руки шорсткі, як старе драпове пальто. З її щік вивітрився трояндовий рум'янець. Велика та згрубіла, з обвисшими цицьками й неголеними ногами. Іноді я хочу її обійняти, та рука не підіймається – не оцінить.
Так і лежимо по різні сторони ліжка, й я лише згадую наші перші, другі та треті ночі. Натомість – перегар роз'єднує моє кохання з нею. Колись… Я лежу і плачу без сліз, бо я – Ромео, а ромеи не плачуть. Незгірш за неї – лисина і пивний живіт. Бруд під нігтями. Длубаюсь у носі тим брудом, коли ніхто не бачить. Від мене тхне – та байдуже. У мене навіть нема зубної щітки. Я покинув те невдячне діло ще років зо три тому. Нащо щітка? – Зубів теж небагато лишилось.
Наш день – робота в ДЕПО. Буханець хліба, оселедець і пляшка, ще серіал і сварки з сусідкою – все вміщується в одній комуналці. Весь світ. Наші діти померли від передозування наркотиками та СНІДу. Найстаршого і найостаннішого згноїла гангрена від інфікованих кокаїнових уколів. Його вагітна дружина потому вишкрябувала з себе останнього нащадка Монтекі-Капулетті, тут таки – у нас на комунальній кухні.
Моя Джульєтта хропе, а я ночами думаю про те все. І ще про дівчину з сусіднього будинку. Як я заглядав їй під спідницю, коли вона бавилась на гойдалці. Згадую якого кольору були її трусики. Уявляю, як зустрічаю її в темному безлюдному провулку. Хапаю в оберемок… Спочатку вона пручається, та потім здається і я нарешті скидаю її трусики (колір яких так і не згадав). У мене прокидається слабка ерекція… Та Джульєтта знову хропе і все зникає – і ерекція, і моя уявна 14-річна коханка.
Краще б ми померли, ще тоді у Вероні. Та батьки викликали фельдшера. Він наставив нам уколів і ми оклигали. А хтось написав, що померли. Й всі тоді раділи. Говорили, що як же гарно ми померли. І того пам'ятника поставили не нам, а фельдшерові. Стоїть він із заштриком у руках і посміхається – постамент наркоманам, а не славній медіцині.
Я злий на того, хто написав, що ми померли. Не тому, що жити хочеться, а тому, що люди повинні знати, що трапляється з Ромео у середньому віці. Як його мучить простата. Як Джульєтта напивається і лається з сусідкою. Як вона обзиває Ромео покидьком і ганчір'ям, і як її трахав наш сусід у мене на очах, бо всі були бухі, і я теж, і не міг нічого вдіяти. І ще повинні знати про те, як Ромео (тобто я) намагався її вбити. Раз. Та не вистачило духу. Як вона все геть чисто пропиває, паскуда! Вбив би її!
Але людям то нецікаво. Людям цікаво читати про любов, про красиву трагічну любов і Верону. Мені тоскно і тошно. Вечорами я сідаю надворі на іржавому бідоні закурюю самокрутку й згадую юність. Тоді я був цікавий усім, а Джульєтта була найліпшою конфеткою у всій Вероні. Раніше ми були здатні на відчайдушні вчинки – померти разом заради один одного. А зараз навіть не можемо вбити один одного. Ненавидимо, й не можемо.
Й нікого не цікавить, як живе Ромео середнього віку. Йому сумно та одиноко. Він все ще хоче бути коханим і кохати… Та він уже середнього віку… Дівчата з нього сміються, й він відчуває власну потворність. Ех, дівчата. Знали б ви, як тоді було у Вероні. Всі б чисто сцяли б за Ромео кип’ятком. Та зараз ніхто навіть не здогадається, що отой «бомжара» на іржавому бідоні – Ромео.
А все тому, що він середнього віку.

***
Іванова Ольга
Стисло викладати теорію відносності посеред ночі, на завершення довгого, виснажливо спекотного дня, трохи дивно. Але останнім часом мені подобається говорити про те, в чому не розбираюся. І розбиратися в тому, про що, не говорю. Насправді теорфізика ближче до мого повсякдення, ніж може здатися. Варто лише змінитися відправній точці, як приходить розуміння відносності.
Останнє метро—цікавий досвід. Дивно, але в Києві зі мною ніколи раніше такого не траплялося. Навіщо гнатися за потягом, коли можна лишитися, і нікуди не  їхати, не поспішати? А тут так вийшло. Останнє метро—як останній притулок, як останній шанс.
Це рішення: все, я йду, поки ще встигну на метро.
Розгалуження ймовірностей видно так само чітко, як і лінію кохання на твоїй долоні.   Ось тут, дивись, під пагорбом Марса, я їду. А тут, нижче, біля пагорбу Венери, я не встигаю на останній потяг, і лишаюся.
Ти питаєш, що з цього?
Я би прочитала детальніше, але тут твоя обручка, вибач, не вийде. Все, я поїхала, бережи себе.
Поїзд—ніби  капсула, в якій зупиняється час.
Ти лишаєшся на пероні, у своєму часі, там де немає мене, і є інші ймовірності. Де інші, скажімо так. Розпочинається новий відлік. До наступної (не?)зустрічі. А я, ніби покірний астронавт-випробувач, на прохолодному дерматиновому диванчику з рівномірним прискоренням віддаляюсь від тебе у порожньому вагоні. Ноги разом, руки безвольно на колінах.
За вікном великі намистини вогнів, за ними Дніпро, який ночами не працює—так темно, що видається, ніби й немає там ніякої води, її вимкнули, і всю спустили.
Їду, і сонно думаю,  що якби вагон раптом досяг надзвукової швидкості, то я зовсім би не постаріла за час своєї подорожі. На відміну від тебе, який лишився на тому пероні. Це все теорія відносності. Здається, про це писав Ейнштейн.
Ох вже мені ці часові парадокси…
Мій внутрішній голос монотонно повчає:
«Кохання не має ані минулого, ані майбутнього часу. Що значить: « Я кохала?» Що таке: «Я кохатиму?» Сідай, двійка, немає таких конструкцій. Це ілюзія, примхи свідомості, і не більше. Тільки теперішнє!
Запам’ятай, любов є не до, і не після, а лиш в той момент, коли дивишся в очі, і не можеш відвести погляду.»
У такт потягу на довгому перегоні, мій внутрішній годинник прискорюється: є речі, які хочеться швидше зарахувати до минулого. Просто тому що в них немає майбутнього. Ми ж, чорт забирай, дорослі, розумні люди, і все розуміємо.
Випадковий доторк моєї важкої нефритової сережки до шиї викликає по тілу тремтіння, ніби від твого поцілунку.

***
Луганська Катерина

Но и нас, своенравные девочки-феи,
Помяните в апреле своем!
(Марина Цветаева, Июль - Апрелю)

Той липень часто сниться мені. Він схожий на кораловий поліп. У нього темно-рожева шкіра. Він – танцівниця. Я бачу отвір його рота і хаотичний рух хтивих щупалець. Чи то вони вигинаються, чи просто майорять, червоні, ніби шалик Айседори Дункан. Але тонка шия нашого липня ніяк не ламається.

Я ніколи не підпливаю близько, бо знаю, що в цей час доби він полює. Але той, із ким я зараз живу, працює вночі, а вдень відсипається. Він приходить, коли розвиднюється і, поки я чищу зуби, лягає в нагріте ліжко, прямо в мій незастелений сон. І каже, що час від часу йому сняться тонни солоної лазурової води і самотній поліп на скелі, стиснутий, мов мої кулачки в кармінних перчатках, коли ми з ним вперше поцілувалися одного грудневого вечора, аж через рік після тебе.

Той липень, той поліп так часто мені сниться, що, доки я вкотре знайомлюся з його черговою реінкарнацією, смакові сосочки мого язика відчувають, як десь у роті помирають цілі колонії її попередниць. Із мільйонів їхніх скелетів повільно складається тісне кільце атола, оточене океаном слини.

Той, із ким я зараз живу, на щастя, ніколи не бачить, як я виглядаю в цей момент, адже вночі він працює. Але коли я востаннє розповідала йому про ці сни, він довго фантазував на тему, як воно було б – цілуватися з такою мною. Мені дико це чути, у цьому є щось від мародерства. Але що може зробити покинутий дім супроти чужинця? Хіба завалитися.

Липень сниться мені в квітні й говорить твоїм голосом, що я була б найпрекраснішою з руїн. Липень сниться мені і говорить, що знає, де ти, правда, не скаже в якому місті, але дасть вгадати одну з десяти країн. Уночі мені сниться, як зі мною розмовляє поліп-танцівниця. Звідкись лунає музика, я розумію, що потрапила в альтернативний кліп. І водночас – у документальну стрічку про мародерство.

Я прокидаюся в липні. Ми з тобою в Одесі. Сонце сліпить. Тут немає ніяких поліпів.

***
Шийчук Андрій
*текст для повнолітніх

Чому, поки живеш у мами під крилом, здається, що все це ніколи не закінчиться? Що життя цідиться повільно як евтаназіпам з крапельниці і якщо саме ось крапля тебе не доб’є, то будуть наступні, насутпні, ще наступні і так довго-довго, поки краплі не витечуть повністю, але це нікого не лякає, поки крапельниця повна, майже повна, наполовину повна. Чому, коли нарешті розправляєш крила, виявляється, що від тоді, як можна було їх розправити минуло надто багато часу, витекло надто багато крапель? Чому тоді тобі, як гордій пташці, не дали копняка під зад іще дуже багато крапель перед тим, не розглядівши твоєї гордості? Чому, розкривши крила бачиш, що насправді крапельниця уже порожня, всі краплі пройшли і розійшлись тілом, це лише формальність насправді – те, що крапельниця здається повною, майже повною або трохи більше, ніж на половину повною, по факту, вона уже порожня і нікого не цікавить, як прожити ті миті, що залишились перед остаточним подіюванням препарату, яке зведеться до виштовхування душі/свідомості в порожній космічний простір – якщо, звичайно, є що виштовхувати, і є куди…
Чому я вирішив трахнути Таню? Таня, в кінці кінців, мій друг. Хороший, гідний друг, з яким і випити можна, і побалакати цікаво, і в розвідку сходити. Хоча ні, я не пішов би в розвідку з тим, хто любить пхати зубочистки мені у волосся поки ми сидимо по кнайпах. Чому у єврейських кнайпах офіціанти дивляться на клієнтуру як шинкарі на паство, але очі у них все одно як у гоїв на єврейському весіллі? Але то таке. Зубочистки, пхати… Фройд, що сказав би на це дядя Фройд?? Фройд мертвий, тому нічого не скаже, а жаль. Фройд евтанував себе, ви знали? І потім, чому одразу трахнути? Це ж я для себе знаю, що трахнути насправді – це зайняти солодким коханням – із прологом, зав’язкою, інтригою, драмою, розв’язкою, після титрами, косяками на зйомках і епілогом. Як це пояснити Тані, чиї очі пояснюють мені, що я мав би пояснювати їй все це якось інакше, адже мої пояснення – лише пуста формальність, адже саме в цій грі вперто водить Таня. Є така гра, називається водити за ніс. Суть її в тому, що гравці намагаються повести за ніс противника і при цьому не дати водити себе. І все би нічого, якщо грати в таку гру з кимсь, з ким немає інших стосунків крім гри. Дуже добре вміти грати в гру з масами, з великою кількістю людей. Але ніколи не можна грати в неї з тими, з ким збираєшся зайнятись солодким коханням, і Таня є саме таким випадком. Таня буде дивитись на мене своїми добрими очима, які казатимуть мені, що це вона тут та, хто в першу чергу хоче солодкого кохання, але проблема в тому, що я ж знаю, що вона зі мною грає. А гра ця така, що якщо вже грають з тобою, ти мусиш грати, адже якщо тебе ведуть за ніс, то куди ж ти, хехе, з підводного човна дінешся. Знаючи про гру, можна виявити, коли тебе водять, щоб перегрупуватись і почати вести самому. Але з Таньою все гірше, адже я хочу зайнятись із нею солодким коханням, але при цьому знаю, що вона гравець. А отже, виникає питання, чи її солодкі очі, що говорять мені, що вона – саме та, хто хоче цілої ночі солодкого кохання саме зі мною, не є насправді частиною гри, чи її тілесна міміка, яка говорить мені, візьми мене, візьми мене тут і зараз, і займи, морда така, солодким коханням, або ні, краще одразу трахни мене, не є просто ширмою, яку Таня мені показує, щоб викликати у мене бажання розкрутити її приїхати ввечері на вино? А коли її дії говорять що так, очі – лише маска, лише замануха… Тому, коли переконуєш її прийти ввечері на вино, це все одно що підставити першу щоку під удар її гри. Далі, поки вона їде, я сиджу і думаю, ну гаразд, от вона приїде, і що? Вона ж далі гратиме, вона гратиме, я напевно це знаю, а всі ці її ігри їдять мій час. Чому, коли ти живеш там же, де і та, з якою ти хочеш зайнятись солодким коханням, а отже, можеш гратись із нею дуже довго, перш ніш досягнеш бажаного, часом і гарти не треба? А мені трапилась Таня, яка живе на відстані в ніч автобусом і кілька годин поїздом від мене, яка грає зі мною, а у мене лише кілька днів, кіль годин, кілька хвилин, перш ніж вона зникне, а я залишусь ні з чим? І кожен раз, коли я читаю в її очах бажання гри, коли знімаю її руку зі свого носа, коли беру за ніс її – іноді навіть не в переносному значенні, все наче говорить мені, малий, ну малий, що ти тут забув, Таня не займе тебе солодким коханням, вона грається, ти лише клубок для її внутрішнього кота. Таня. Чому я вирішив трахнути саме Таню? Таня виїхала півгодини тому, а отже, ще за півгодини  вона доїде, тому я відкриваю вино раніше ніж вона почне грати – щоб можна було насолодитись вином в чистому вигляді, адже насолоджуватись грою під дамоклевим мечем неминучого закінчення ігрового часу і закриття клубу – важко. З іншого боку, сама суть життя така – клуб рано чи пізно закриється, і тоді все - ні вина, ні Тані, ні гри. І чому я вирішив грати саме з нею? Я дозволяю проникнути в себе лише одному ковтку вина, а сам тим часом проникаю в майбутнє. Таня зустріне мене завтра і скаже, чому ти мене напоїв? А я скажу їй, привіт, я теж радий тебе бачити. Вона скаже, у нас завтра концерт, ти прийдеш? А я скажу, давай після концерту займемось солодким коханням просто на сцені. А вона, ти чому, свинят ти така обсмалена, мене вчора так напоїв? А я, що значить напоїв, ти сама пила. Я навіть не наливав тобі, ти просто брала пляшку і пила з горла, повторюючи, що тобі не варто. І потім, ти прикидалась, ти не могла так розтектися від півпляшки вина, всього півпляшки, хто розповідав мені про свої рекорди, не ти хіба? А вона скаже, я не поїла вчора, я їла лише ранком, а ти мене напоїв! Неправда, не було такого, скажу я, це ти сама винна, що з’їла лише сніданок, що пропустила ланч, що знехтувала обідом, не дозаправилась пополудні і не кинула на кишку перед виходом з хати, не морила черв’ячка моїми яблуками, в конце-то-концов. Таня-Таня. Я уявляю, як її маршрутка доїждає і мені чомусь усе більше здається, що наші ігри починають нагадувати дзенівський інь-янь – що більше наші руки не знімаються з носів один одного, то більша в кожному з нас плямка протилежного кольору, але ці закручені і переплутані плямки так і не наближаються одна до одної, топчучись по різні боки скляної стіни, яка насправді просто кондом, але в кожному разі ми все одно на відстані витягнутої до носа руки, і все що змінюється, це лише краплі, що падають. Якщо, звісно, їм є куди падати.

***
Скрипник Олена
Час: ранок
Смак смажених кавових зерен, залитий кип’ятком чи закип’ячений у воді та молоці, став для багатьох жителів міста тим, чим для наших предків-селян був надривний крик півня на світанку.
Підйом зранку перетворився із радості дитинства, коли на вихідних можна рано-вранці встати та скакати квартирою, і нема жодних перешкод у вигляді заборон дорослих, якщо, звісно, скакати досить тихо і не будити цих же дорослих. Зі щастя свободи, волі та панування вибору це перетворилося на оду насильства над фізичним та психічним тілом, на оду самопримушування і панування примусу обставин, причин і умов.
Щоб встати та пройти через всю свою кімнату, коридор та півкухні задля того, щоб увімкнути чайник – це зусилля, які самі по собі вже мають силу прокинути. Тож якщо і піднімаюсь, то варто вже іти вмиватися, або топати на кухню дивитися що є на сніданок, аби отримати поживні речовини для подальшого виконання програми.
Або не прокидаюся. Лежати і бачити сон за сном, реальні і ірреальні, перев’язані музикою, образами, думками, кольорами, звуками, відчуттями...
Час: вечір
Запах своєї домівки як ніяк краще характеризує наш вечір. Заняття улюбленими та неулюбленими справами переносяться на вечір: ми в своїй фортеці, і нема нікому діла до того, що ми ходимо у брудних шкарпетках чи забули помити голову, або любимо рожеві шкарпетки в білий горошок (аби мені хтось такі знайшов). Нема нікому діла до того, що ми не так говоримо, не так ходимо, не так сидимо, не так стоїмо, не так говоримо, не так... не так.
Прикро, коли наглядач поруч із нами постійно. Це може закінчитися хіба нервовим зривом, або розривом. Гірше, коли наш наглядач – ми самі.
Час: ніч
Звуки тиші неможливо передати тим, хто не чув ніколи звуки. Тиша має свій голос, своє звучання і свою тональність. Іноді вона має свій настрій, а іноді вона заглушається звуками нашої власної тиші.
Аби можна було так ввечері засинати, як спиш зранку, бачити ці яскраві сни, а головне – поринати в сон відразу, ледь-ледь доторкнувшись подушки.
Більшість думок про завтра, про сьогодні, про себе, про інших – це час ночі, це час переходу від світу проблем до світу сновидінь або міцних безсновиних снів. Наша данина швидкості світу – безсоння після 12-ї ночі.

***
Гладка Катерина
Я  люблю жити під його будинком, зізнаюся в коханні вікнам,в очікуванні,що одне з них належить Йому. Він щоранку виглядає з нього і вдихає на повні груди забруднене весною повітря. В Його голові щодня проноситься сотні думок і планів , іноді я вловлю одну таку думку і не відпускаю, тоді ми бачимось. Він ніколи не розповідає мені про що мріє, іноді я навіть починаю вірити, що Він,як і я, не довіряє нікому  мрії, бо вони надто сакральні, надто божевільні. А люди не люблять все "надто". Навіть приказку з цього приводу придумали.

Ввечері Його будинок усміхається,бо серед  десятків вікон і балконів Він готує собі каву. Якби хтось запитав у Нього чи боїться Він темряви, Він мабуть зробив би круглі очі і запитав:" Що це?". Ті, хто випромінюють світло, не бачать темряви.

Нещодавно Йому навіть довелося вигадувати якесь виправдання перед сусідом зранку,бо той запитав, чому Він так усміхається. А як пояснити?

Я люблю. коли він кудись їде,тоді я закриваю очі і відчуваю як стукають колеса Його потяга і відчуваю,як з таким же ритмом б'ється моє серце. В ці дні мене роз'їдає сум і радість одночасно, бо на одній чаші терезів-- розлука,а на іншій--Його радості. І зазвичай останнє перевішує: я в котре сідаю за свій стіл,тримаю в руках гарячий чай і тихенько усміхаюся, згадуючи все прекрасне,що у нас було і в очікуванні того,що ще буде.

Люблю Його дорослу наївність і те, як Він сором'язливо усміхається у певні моменти.

Коли Його обманюють, зраджують, Його великі блакитні очі з довгими віями блищать якимось дивним  світлом і образливо дивляться кудись в далечінь, ніби щоразу кажучи: "Як же так? Я ж вірив!".

Він по-особливому мовчить, в такі миті я раптом розумію все, на що не встигла отримати відповідь. Будь-яка наша зустріч розпочинається з такого  мовчання. Погляд, погляд, погляд...Ми навіть познайомились так-- наші очі стикнулися в аварію доль і більше не відпускали одне одного.

Мені то здається, що Він янгол,який приніс світло, то що прийшов, аби забрати мене кудись. Ближче до Бога? Куди?
Хочеться дати Йому відпочити, вдихнути в Нього бузковий аромат,коли Він втомлюється.    Він і сам живиться чимось від мене. Щоразу дивуюсь, чим заслужила подих Бога в Його подобі поруч.

Від Нього пахне квітами, я часто вловлюю цей аромат в місті і тішуся, що Він десь поруч, ходить старою бруківкою, десь на сусідній вулиці п'є каву. Мені вдалося запам'ятати  цей аромат, я шукаю його у всьому. Нещодавно Він якось тендітно обійняв мене і я відчула знайомий аромат...так,це був він...мене накрила квітчаста хвиля і я на мить торкнулася небес.

Я можу годинами вивчати блакить Його очей,можу говорити сотні речень, аби побачити Його  усмішку, я можу молитись за Нього так,немов ми зналися сотні життів до того, можу писати вірші на різні теми і в кожному слові буде Його часточка, можу долати час і простір,аби лише побачити як він мружиться від сонечка..

Я можу дізнатися про Нього все, але мені набагато більше подобається вгадувати Його вікно під будинком...

***
Дерех Віталій
*текст для повнолітніх
Двоє у скелеті слона
Небо набубнявіло бузком та громом. По ньому пробігали блискавки ніби жили по налитій кров'ю плоті. Бубран та Гуматанс бігли степом попереду своїх двох племен. За ними бігли жінки та діти. Немічних старих членів їхньої сім'ї пожерли койоти, які зненацька напали на їхній табір. Ці койоти мабуть зачули запах гнилого бізона, якого так і не закопала моя дружина Аркашон! - подумав Бурбан. - Я ж їй казав позбутися того бізона!
Бурбан пробіг ще сотню метрів а тоді різко зупинився, підняв угору палицю і закричав “Йовуггга!!!” Обидва племені зупинилися. Бурбан голосно прикликав до себе свою дружину.
Це через неї на наше село напали койоти! Це через неї ці тварюки загризли мужнього воїна Априкія, його побратима Афаліпа і Афіліпового сина Бірона!
Бурбан своєю дужою рукою схопив за чорне, з сивими пасмами волосся красивої Аркашон і гепнув з силою довбнею її по коліні. Та заскавуліла і впала на землю. Тоді усі воїни взялися шарпати й рвати плоть, волосся та одяг Аркашон. Вона скавчала та харчала. А усі жінки почали голосно квилити. Бурбан замахнувся довбнею та роздробив череп дружини.
Раптом з кущів вибігла бура брудна гладкошерста тварюка.
-Койоти! - закричав Гуматанс, і прохромив своїм важким списом тварюку. Та з кущів почали вискакувати ще десятки і десятки таких істот. Вони рвали шкіру на ногах у людей, стрибали до їхніх горлянок. Вони гинули під палицями і каменюками кинутими воїнами племені, але прибігали нові й нові. Бурбан та Гуматанс стали плечима один до одного та оборонялися від набігаючих вовчурів. Тоді у старий дуб, під яким відбувалося побоїще, лупнула блискавиця і всі собаки припали до землі. Бурбан та Гуматанс кинулися навтьоки. Бігли лісом, перестрибували через корені та ліани. Добігли до велетенського скелету гігантського слона. Такі слони століттями водилися у їхньому лісі. А цей помер скрутившись у клубочкок, і його ребра й кості перетворились на велику клітку. Кості слона були погрижені могутніми щелепами койотів. Але всередині засохлого скелету все ще були залишки нутрощів.
-Бачиш! Цю поживу обгризали койоти! - сказав Бурбанс. - але вони не змогли залізти всередину. Там ще залишилися нутрощі, до яких вони не змогли дістатися. Значить якщо ми заліземо туди, койоти не зможуть дістатися до нас. А ми зможемо деякий час протриматися якщо будемо їсти ці нутрощі.
Гуматанс розігнув своїми дужими руками слонячі ребра і Бурбанс протиснувся до середини. Тоді Бурбанс вклав свою довбню між розтисненими ребрами і Гуматанс теж заліз всередину скелету. Бурбанс забрав довбню і ребра зімкнулися з голосним деренчанням. В цей момент загриміло і з неба полилося.
Нам потрібно роздягнутися, щоб зберегти свою одежу сухою! - сказав Бурбанс.
- Точно! Якщо мій соболиний жилет намокне, ми задубіємо без вогню холодної ночі у цьому скелеті.
Дужі воїни роздягнулися і засунули свої одежі у череп слона, у якому було сухо. Дощ стікав дрібними цівками по їхніх напнутих, налитих степовими вітрами та напоєних теплими ріками тілах. Їхня шкіра почала вкриватися маленьким пухирцями “гусячої шкіри”.
- Знаєш, ми сьогодні позбулися своїх жінок, - сказав Бурбанс. - але я анітрохи не сумую. Я відчув таке полегшення, коли роздробив череп цій дурепі.
Гуматанс дрібно трусився. Він був радий, що залишився зараз наодинці зі своїм другом. Без крикливої дітвори та надокучливих жінок.
Прибігли койоти. Вони гризли кості слона, але не могли забратися до середини. Чути було скрегіт їхніх зубів та те, як вони плюскаються у калюжах налитих дощем. Хлопцям було страшно.
- Обійми мене швидше! - сказав Гуматанс.
Бурбанс притис дуже тіло друга до себе. Тоді погладив його живіт і притиснувся губами до губ Гуматанса. Хлопці сплелися своїми верткими дужими язиками. Аж тут блискавиця пальнула прямо у скелет слона і обидва закохані воїни попадали у конвульсіях на кості. За хвилину їхні тіла перестали рухатися а серця битися.
- Бачите, що буває з підарасами! - сказав вожак койотів до свого стада, яке налякане блискавицею знову повільно наближалося до скелета. - Геєм бути погано! Йдем звідси мужики, я навіть їхнього м'яса їсти не хочу!

Луцюк Анна
ЗАРУЧНИК КАРТИНИ
Відчуваю тебе на дотик як русалки лоскіт збунтованих хвиль, як майбутнє чиєсь волхви. Погляд ковзає полотном час від часу застигає у роздумах, пригадуючи запах і контури тіла ріднотеплого. Сьогодні знову під прицілом у музи. А так важко носити кольори навиворіт, розпинати чи то свої чи то їх нутрощі вздовж картин…
Я відкриваю тіло через дотик пензлика, і обриси, що вистигають під його самотньо-легким танцем нагадують, що ти є досі, ефемерна частинка моєї затишної тиші…
Дякую за те, що ти є, хоча й за межею подиху, за кілометри дощів, за пригорщі ілюзій, солоний фантом мрії... Клапоть камуфляжного світанку, ліана диму, що зачаїлася за пазухою лісу, твоє обережне тепло затихли-засохли у комірці спогадів. Дороги завжди заростають зіллям, змінюють напрям, гублять пішоходів. Ніхто не скаржиться, бо тоді враз довшають, жорстокішають, обплутують ноги, і ти - заручник шляху, волочишся по світу чи то шукаючи себе, чи втікаючи.
Ми були подорожньозалежні, прив"язані до стежки, повзли на запах пригод, орієнтуючись на метеликів-смайликів. і тепер панічно боюся безмежних відстаней, що проковтують людей.
З кожним кілометром все більше затерлися риси, вивітрилися обійми.

А насправді ти є лиш тілом, що завмерло на картині, і я ніколи не відчую температури твого тепла…


***
Ляснюк Ольга
Мій час
Усі впевнені, що час уміє бігати, літати. Я в це не вірила. Допоки Мій Час не втік.
Думала, що Час просто сіє літа, які не завжди сходять чи приймаються. Але Мій Час утік. Не знаю: можливо, він викрав мого дитячого велосипеда, якого в мене не було. Може, осідлав коня, на якому я мріяла навчитися їздити. Або ж назбирав загублених годин і купив квиток на літак. Не знаю.
Мені спало на думку, що не зможу жити без свого часу, і я вирушила на його пошуки. Спочатку йшла дорогою, але не бачила жодних слідів, мабуть, їх збили чи роз’їхали автомобілі. Потім звернула в поле, але трава нічого не хтіла казати, вона тільки шуміла поезію Вітмена. І лише в лісі я надибала Подорожніх, запитала у них:
-    Ви не бачили Мого Часу?
Перші Подорожні хотіли знати:
-    Того маленького замурзаного хлопчика на велосипеді?
Я сказала:
-    Так.
Вони вказали мені йти «туди». Я рушила. Зустріла Других Подорожніх. Вони підказали, що Мій Час, як козак, гарцює на коні. І що я його не наздожену. Але я йшла далі.
Треті Подорожні сказали, що Мій Час (ображений бородань) сидить і плаче біля моря, бо загубив квиток на літак. І справді, я побачила його на березі, він пересипав пісок і хлипав. Мені стало його шкода, наблизилася до нього, аби втішити, але він перекинувся на зелену рибу і бовкнув у воду. Перед тим, щоправда, став іще чорним котом і перебіг мені дорогу. Я досі стою і не рушу з місця – дуже боюся, що мені не пощастить.

***
Антонова Юлія
Ми познайомились вночі, вже через 24 години я опинилась в його ліжку, точніше кажучи на його
підлозі. Я впиналась гострими нігтями в його чоловічу руку, якою він намагався залізти мені в трусики. Останнє, що він намагався мені нав’язати – ми-це кохання з першого погляду.Ніякого кохання я в той момент я не відчула, ні до нього, ні до самої себе і поїхала додому.
Змучена, знесилена, але так і не віддавшись в його сильні чоловічі обійми. Мабуть вся справа в тому що виглядає він як 18-ти річний юнак, а я мабуть буди виглядати біля нього як старша подруга – наставниця. Уявляю собі сльози його матері в загсі – бідний синку мій потрапив до щелепи ганебної узурпаторки – педофілки.
Жарти жартами, та з телефоном с того дня я не розлучаюсь не на хвилину. Вже місяць я чекаю на його тріумфальне повернення в моє місто і мої тріумфальні обійми, а час все тягнеться і тягнеться. Він вже вирішив на мені одружитися, потім мабуть вирішив відкласти цю тему, бо за тиждень активного спілкування – він перестав це обговорювати. Він вже вирішив, що я переїду жити до нього, добре – я згодна, якщо він знайде мені достойну, принаймні не ганебну роботу, тай ще буде здібний знімати більш-менш достойну квартиру в такому дорогезному місті.

Жарти-жартами.
8 година ранку, повні руки сумок і пакетів дівчачого непотребу –я стою, тремтячи від холоду і хвилювання одна посеред одеського залізничного вокзалу, у вухах музика з плеєра, і чекаю, де ж той довгоочікуваний київський потяг, який має доставити до мене ще більш довгоочікуваного київського лицаря, заввишки більше 15 сантиметрів ніж я. Не пам’ятаю як промайнуло 50 хвилин, і от я вже іду з широко розкритими, ледве не здивованими, засліпленими хвилюванням, та при тому з дуже уважним поглядом очима, безкінечно довжелезним пероном. Не уявляєте собі моє здивування, коли я підходжу до його вагону і розумію, що він і ще не вийшов. Та коли він вийшов – весь світ мені перевернувся з ніг на голову.
Ми пробули разом три дні і дві ночі і єдине, що я пам’ятаю з тих безкінечних поглядів і обійм – те що навряд розлучитися з ним – це те, чого я хочу. Впевненості після його візиту в мене не збільшилось, а от рішучості навпаки. Наступний крок за мною, і якщо за декілька днів я не передумаю, настане черга мого відповідного візиту.
В нього були найжахливіші зуби, що я коли-небудь бачила в своєму житті, двічі він потрапляв до міліції. Обидва рази через наркотики. Вперше його побили так, що він мочився кров’ю, вдруге просидів там три дні і на нього завели особисту справу. Я сказала, що не вийду за нього заміж, бо мрію стати політиком, він ображається. Вже тиждень я намагаюсь заставити його зайнятись пошуком окремої квартири. Вже тиждень я живу в квартирі його батьків в іншому місті. За тиждень розкрилась вся правда – він справді не той, хто мені потрібен, але я поки що чекаю.
Сістем ерор я називаю такий стан речей, ніби то все працює, та ще поки не відомо на чи проти мене. Я б його за це вбила б!

Вдома тепло і чисто, вже тиждень, як я повернулась з Києва і жодного почуття втрати чи розчарування, коли я сказала, що мене в ньому не влаштовує – він запропонував мені знайти собі іншого хлопця, і не зважаючи на те, що за декілька днів він попросив повернутися і пообіцяв долучити до цього максимум зусиль – я знаю що то була найкрасноречивіша відповідь на всі мої болючі питання – я залишаюсь вдома, я вибачаюсь. ВИБАЧ МЕНІ…

***
Осипенко Анастасія
Якщо нічого робити, можна зависнути на серйозних думках про виникнення світу.
Звідки прийшло те, що створило всесвіт і нас?!
Стою, сиджу, лежу, а в голові – швидше літаків і ракет, шаленіше центрифуг пульсує думка. Напружує мене всю – до кінчиків пальців. На якусь мить здається, що мене тут нема, що нічого так і не матеріалізувалося і ідея світотворення застрягла десь у… нічому.
Думка б’ється сильніше – наче чайка в нафті. Гарячково обдумую, хто я, звідки, чому все навколо вертиться…
Ось він – момент пізнання. Невпізнання себе і світу.
Заплющую очі.
Шукаю це відчуття.
Незрозумілий прогірклий присмак…
Якщо іду за руку з гонористим вітром, прокручую недоказані сюжети, недоспівані мрії, недобачені мотиви, накручую сльози…, починаю згадувати історію запахів…
Колись життя пахло розмальовками. Це дуже специфічно.
Я підходжу до мами з мішком – новорічним, у ньому – пазли… До чого тут мішок?.. Розсипаю частинки і гайда складати. А стіл пахне розмальовками, розумієте? Першими, дитячими, великими…
Розкриваю шафку з книжечками. Зверху на шафці – машинки, і я знаю, як вони котяться і хто їх рухає.
Книжечки висипаються, розсипаються буквами і втамовують жагу. Здається, зараз мені б здавалося це надзвичайним – вдихати затерті запахи дерева (шафка) і паперу (книжечки). Зараз я б точно зупинилася б, подивилася б навколо, передаючи простору свою насолоду.
Шлях додому з ринку ознаменований увіковіченою постаттю леніна. «Хто цей чорний дядя?» - питаю в мами…

А земля пахне прілим листям.
Коли пам’ять неспроможна видати на поверхню дійсність, завжди згадується пріле листя.
Колись стіл пахнув хворобою, а я – олівцями.
Готуюсь до конкурсу і боюся танцювати на публіку. Свідомість затулена ароматами саморобних букетів.
Хворію.
Малюю.
Життя.
Було й таке, що дитячі наївні малюнки пропахли цигарковим димом, бо малювались на цигаркових обгортках.
Виводжу красивим спантеличеним перевернутим почерком: «Не ходи в підвал, а зі мною більше часу проводь» - братові…
І чого дітям завжди так треба малювати?
Передноворічні підготування; сумування, коли батьки у від’їзді, - це запах шоколаду Кіндер-сюрприз.
Завжди так переживала через цих іграшечок.
Чого в дитинстві не буває.
А ось - життя в своєму прекрасному короткому моменті є просто довершеною чистою постіллю, яка рипить, ніби сніг, і кутає, ніби сніг (казковий).
Це не запах чистоти, це – дитячий сон…
І мені на ніч читають казки і оповідання, які і плачуть, і сміються, і ми плачемо і сміємося разом із ними…
Пам*ятаю, як пахла татова смажена картопля – невловимою чоловічою ніжністю.
Колись був і екстремальний футбол з братом у квартирі: одні ворота – між кріслами, інші – стіна до балконових дверей; футбол з малюсіньким червоно-білим м*ячиком (багато ж він стерпів!); футбол, який розпалював дитячу фантазію й пашів прагненням перемоги.
Пам*ятаю, як грюкали двері-сварки, як пахли стіни в моменти самотності; як колективно вигадувалися конкурси для свят і як виглядав торт, декорований ведмедиками і грибочками; як вішалися кульки і як м*які іграшки клалися під подушки; не хочу випускати з пам*яті багато-багато моментів, які смакують дитинством.
Бо час спливає. Щойно робиш ковток – сповзає ще один.
А десь на денці невипитого – ти справжній, наївний, той, хто ще шукає дефініції смутку та головного болю, любові, дружби, порозуміння, терпіння, самореалізації…
З цього і почну свою світобудову.

***
Лобанова Світлана
Що таке час?
Хоча, певно, я не одна такими словами почну розводити розумні розмови про час.
Тому почну так: «Час…».
І так не піде. Якось занадто тривіально та патетично. Ну от, вже забрала десять секунд Вашої уваги на свої роздуми. А за ці десять секунд десь у світі сталося вже мінімум десять пограбувань, народилось більше тисячі малюків, у космос відлетіло з близько двадцяти п’яти повітряних кульок, тисячам людям наступили в транспорті на ногу та більше мільйона людей не почули у відповідь на «будь ласка» чемне «дякую». Відволічіться ще на кілька секунд і окиньте оком людей довкола вас.
Бачите? Ой, вже ні… От, зараз! Бачите?! А, знову не встигли. Це все час. Він невблаганний, неповторний та невловимий. Ми ніколи не повернемося хоч на секунду назад у часі та й ніколи не дізнаємося, що точно станеться за секунду.
Час.
Він, напевно що, вирішує все. Я от спочатку думала, що людей у ставленні до часу варто розрізнити за віком. Та ні, виявилося, що вся справа не у віці, не у зрості і не в кольорі очей. Раптом, в одну секунду я усвідомила, що час має форму. Інфінітивну форму дієслова - «чекати». Ще маленькими ми часто ставимо батькам запитання на кшталт «Як скоро я зможу сам їздити в центр на автобусі?», «Скільки ще днів до мого дня народження?», «Ви ще довго будете на мене сердитися?», «Коли я зможу приходити додому після 22:00?» та «Коли ти мені дозволиш погратися на комп’ютері? Через 15 хвилин? А це як стрілочки на годиннику будуть розташовані?» Несвідомо. Ми постійно чекаємо. У старшому віці ми чекаємо на телефонний дзвінок, чекаємо влучної думки, чекаємо, коли ж скінчиться робочий день, коли мине час і перестане боліти розбите серце або… коліно, коли, нарешті, прийде і твоя черга і ти вже лежатимеш в палаті після операції, а не чекатимеш в приймальній… «та коли ж ти врешті зателефонуєш?!»… чекаємо на вихідні та літа. Ну і на маршрутку ми теж чекаємо, а найдужче, коли на вулиці температура пішла в «мінуси».

P.S.: Я чекала, коли нарешті зрозумію як описати те, чого не можна побачити. Та і відчути, певно
що, неможливо. 24 дні очікування. А потім одна секунда і…

***
Кротевич Тетяна
Сни для «чайників»
Він кличе мене до себе. Трохи тривожно і налякано, ніби боїться, що я забуду і не з’явлюсь.
Він кличе мене піснею, як шаман, який говорить з вітром.
А я чую. Прибігаю до нього, вимикаю плиту, і його пісня зникає. Він ніби спить. Мій маленький, начищений до блиску чайничок. Ось зараз він випускає хмарки пари, в яких відображаються його сни. Сни маленьких чайничків.
Я часто ходжу до бібліотеки, перебираю книги. Мені подобається торкатися до них руками, закриваючи очі, пробігати кінчиками пальців по корінцях. Я відчуваю потрібну книгу, знаходжу її за дотиком. Аби всі проблеми у житті вирішувалися за допомогою дотику...
А ще я часто читаю вголос. Читаю казки. Часто за чашкою гарячого чаю я починаю якусь нову історію. Чайничок стоїть посередині столу, зручно вмостившись на підставці, і слухає фантастичні розповіді, озвучені й повернені до життя моїм голосом. І чайник, заколисаний казкою, засинає. Тоді я закриваю книгу, допиваю чай і навшпиньках виходжу у коридор, бо знаю, що чайничку сняться сни.
Раніше я, як вправна чаклунка, яка заглядає в чашку з кавовою гущею, аби розпізнати там майбутнє, зазирала у хмарки пари, котрі клубочились над чайником, аби розпізнати його сни. Моєму емальованому другові часто снилося, що він - швидкісний паровоз, який весело побрязкує своїми металевими кінцівками по тонким лініям колій. Він дивився у високе небо, де кружляли птахи, і уявляв, що у нього ростуть крила. Механічне серце починало битися швидше, стукіт коліс ставав усе частішим, і вже здавалось, що він летить. Інколи чайничок уявляв себе величезним пароплавом посеред безкраїх морів. Все ж таки він був підкорювачем водної стихії і на яву! Він не чекав долі «Титаніка», не боявся жодних айсбергів, бо мав серце, та таке гаряче, що аж пара йшла. Адже чайнику без пари нікуди. Так вже вони влаштовані, наші емальовані товариші.
Тепер я більше не дивлюсь його сни. Я закриваю книгу, допиваю чай і йду. Бо знаю: він неодмінно ще покличе мене своєю піснею, як шаман, який говорить з вітром. І мені доведеться повернутися, випити чайку і почитати йому казки.
Я б сама написала книгу. Вона теж так само б стояла на полиці у бібліотеці, і чиїсь пальці так само, як свого часу мої, пробігали б по її корінцю. А потім хтось би її витяг і прочитав. Обов’язково прочитав би! І розповів про неї своєму чайнику. А можливо, і почитав вголос. Почитав вголос мою книгу, яку б я так і назвала: «Сни для маленьких “чайничків”».

***
Пінчук Анна
Ніколи більше я не відчувала власного тіла так близько і міцно як того літа.
Тоді майже завше щопонеділка у нас чомусь закінчувався сир. Це не можна було пояснити жодними закономірностями вживання сиру, тому все списувалося на магію. Щовівторка ми вставали ще затемна, пили гаряче молоко з інжиром натщесерце, одягали немов гумовий, трохи заважкий для літа одяг і рушали в гори за сиром. Чи то пак – вгору.

Те літо було нестерпно довге, час відчувався на фізичному рівні і нам, лежачи вночі на рипучому ліжку , іноді здавалося, що можна почути як кожна клітина твого тіла повільно закінчує власний життєвий цикл. Саме це стало причиною появи, так званого, «тілознавства».
Це ми вигадали цю науку, коли важко дихаючи, підіймалися високо в гори. Людина тим дужче усвідомлює власне тіло, чим далі віддаляється від нього. Чим більше думає, про відстань, силу, висоту інших предметів. Фланговий командир не може боротися з ворожим військом, стоячи обличчям до власних воїнів і щемко вдивляючись їм у вічі. Людина ж не може виконувати жоден рух свідомо концентруючись на текстурі власної м8язової тканини.

Ми поволі рухалися вгору, минаючи гостре гілля кедрів і купища почорнілого каміння незрозумілого походження. Часом око вихоплювало гнучкі рухи лисиць поміж глибоких прірв зелені. В горах люди не мають потреби говорити про буденні речі, як то погода, настрої чи новини.
Мовчання є частиною змови. Натомість ми почали згадувати будь-які уривки зі словом «тіло».

«Тіло – це великий розум, кількісність з однією свідомістю, війна і мир, отара і вівчар.» - голосно вигукував хтось з нас і волога гірська луна стрімко жбурляла слова увсебіч. «Бійся або кохай людей, що відчувають твоє тіло ліпше ніж ти»» - укало навколо дрібками солі і вітру, заплутувалося в волоссі, горлі і в химерний кронах дерев.
Того літа ми експериментували над нашими тілами по-всякому. Коли ти бажаєш зрозуміти природу чогось, байдуже чого, тобі необхідний час і простір. Того й іншого було вдосталь.
Першими днями ми щоденно ходили до річища, за шість кілометрів і цілими днями вивчали взаємодію води і тіл: розтягнення м8язів, гнучкість хребта, коли лягати вздовж прохолодного підводного каміння і тривкий звук води, що прослизає стрічками крізь пальці. Пізніш, підіймалися високо в гори і спостерігали за власними м8язами, рухами й ритмами під час збирання хмизу для вогнища, готування смаженої баранини з тмином чи кохання у тій кремезній тиші, що вихоплює кожен звук ще з горла і розмазує його вздовж навколишній гір і галявин. Ціле літо ми поєднували непоєднуване, вживали дивну їжу, змінювали власну ходу, дихання, такт лиш заради того, аби відчути власне тіло.

Все було даремно. Навколо було видно і чутно стільки різних кольорів, звуків і тембрів, що вирізнити себе серед цього здавалося чимось фантасмагоричним. Немов вирізнити у густому, соковитому французькому соусі від відомого кухаря точну вагу червоного перцю.
Потяг мусив від’їжджати о сьомій вечора. Це було символічно, здавалось, о сьомій я мусила покинути там будинок, гори, кішку, літо і власне тілознавство, рушаючи в місто, в осінь, в світ. Переодягаючись.
Ми лежали оголені поруч побіля річища, передвечірнє сонячне світло вкривало тіло м8якою вовною і коли довго дивитися втрачалося розуміння напряму світла: від сонця до нас чи навспак. Рука ледь торкалась крижаної матерії води, а вологе волосся пахло полином і холодними водоростями. Ми випадком розлили молоко у соковиті трави, сповнені пахощів незбираних суниць, й кішка миттю з8явилася побіля ніг, велика й вухаста, з глибокими голосними очима.

«И в комнату с шумом врывается воздух с моря. Оттуда – где нет ничего вообще.» - голос лунав вогко та ламко, поволі згортаючись равликом і стихаючи. Кров загусло і в’язко рухалась суднами, на кінчиках пальців відчувались гострі крихти солі, а на язиці лишився солодкий терпкий присмак хурми й рому.

Потяг від’їхав рівно о 19.03. Брудне скло проломлювало гостре вечірнє світло, в наплічнику хлюпало свіже молоко у невеличкому слоїку, ти міцно тримав мене за руку і голосно і струнко читав Бродського.
Ми лишили те літо, будинок і гори там. Ми лишили позаду наші тіла і голоси – світлі й пружні. Все те ніколи більше не згадувалося і не промовлялося, як робиться лише з найдорожчими і найсвітлішими міфами. Але ніколи більше я так спрагло не намагалась почути власний пульс і голос зсередини, ніколи не бачила стільки струменів барв і тіней навколо. Ніколи більше не відчувала свого тіла так близько і міцно, як того літа.

***
Ткаченко Марія
Забрала результати аналізів. Спустившись сходами, пішла межи луриків і - зупинка. Довгий, чистий жовтий тролейбус, що незважаючи на кінцеву, був вже забитий вдосталь. Бабці, дідки і вагітні.
Плетені беретики, червоні міцно стиснуті губи, сумки із клейонки, газети, де пишуть про футбол-політику-культуру, притишені діти, що лише переводять очі з одного обличчя на інше. І ти така. У наплічнику, від якого втомлюються плечі швидко і надовго, речі, цільового призначення яких ти і сама не знаєш. Та й знати не хочеш. Навіщо? Деякі відповіді мусять не звучати. Тролейбус йде до самісінького центру, а отже їхати доооовго. Втулитися в якийсь куток, між склом і поручнями, і грати в звичну гру: амененема. В голові ж глобальні проблеми, що стосуються виключно вибору їжі на найближчу вечерю. І не
більше. ( І не дозволяти інших думок). Погляд падає на втомлену літню жінку, що сидить близь вікна. На ній довга червона хустина в картатий візерунок. Знайома річ. У бабусі також така. Була. Згодом випадком пропалила її з іншими дітьми в дворі, розводячи багаття. Хустку брати було заборонено, але завжди потай її брала.
Шаленіла від неї: легка і прозора, коли підкинути, схожа на великого яскравого метелика. Тоді про неї мріялося ( а також про підбори, чорну сукню і помаду на обличчя). Тоді мріялося-а сьогодні мається. І?
Колись зграйка папужок-шаликів приносила радість, а сьогодні би роздати все це лахміття якимсь малим дівчаткам, щоб раділи.
Заразом перед очима з’явилася бабуся. З’явилась із своїми смачними пиріжками, лайкою, наукою махлювання в карти. Плюс мамині сльози і власні, ще дитячі, уявлення-страхи, спричинені її бганками-вигадками.
Ще років два тому всі її вчинки і думки видавались жорстокими, необґрунтованими і егоїстичними.
А сьогодні вже ні. І жодного бажання робити якісь висновки-вироки. Геть їх. Але вони й самі не приходять, треба лише пару разів їх в сльозах засолити.
А люду більшає-більшає-більшає. Більшає. Все щільніше утрамбовуватись в скло, нишпорити в кишенях у пошуках навушників (а їх, холєра, нема. Нема!), щоб втекти геть від цього істеричного з надривом голосу, що спочатку тихіше, а потім набираючи сили і моці, падає на старого дідка, що
засильно наступив панянці на ногу.
"Дуже болить, хоча й ненароком" -в скроні. Відвернути погляд. У вікно. До сонця в розлитих калюжах, сонячних зайців у вітринах і вітру.
Чергова зупинка. Обдерта фарба, безпритульні пси. Погляд трохи вліво: будинок десь 60-х минулого століття, дитяча площадка в рекламі спонсора і дітей, мов горобців. Бігають, махають лопатками.
Рушили. Дивна якась вулиця. Всі будинки мов із підручника по архітектурі. Втиснута, вдавлена і розчавлена дивуєшся.
Мокро щось стало. Чого б то? Плачеш? Дівчинко, якого біса плачеш? Що тебе тут розчулило? ( В голові спливає термін "катарсис", але ти його відмітаєш. Ну який же катарсис? Сльози.

Чи то тебе так ці горобці із лопатками розчулили, чи усвідомлення, що тут жили? Жи-ли, лю-би-ли, пла-ка-ла. Все як в тебе. Але ти вже(ще; тут) є, а їх нема. Як і всього їхнього). Давно на тебе так не косились, зате місця побільшало : люди ж відсахнулись.
Хвилин за 5 заспокоїлась, а ще за 15-вийшла.

***
Корнілов Антон
7-12
25 квітня
« вчора було прекрасно сьогодні ще краще. Ми назавжди будемо разом чуєш ти моя на віки! Нікому тебе не віддам. Вчорашній  дощ був просто прекрасний, я ніколи не забуду, як гуляли босоніж під теплим травневим дощем. Твій запах поєднувався із запахом старого міста, із запахом цвітучого дерева : ). Я дишу лише тобою. Дякую тобі, на добраніч,солодких снів»

2 травня
« … привіт кохана, ні не забув. Ти мене вибач я занедужав. … ні, нічого не треба! Зі мною все добре ще кілька днів і я буду в нормі! Я вже уявляю як ми з тобою гуляємо десь на Подолі, п’ємо запашну каву у кав’ярні… все буде добре»

15 травня
« … ні не забув, ні хочу! Чуєш? хочу! Хочу! Хочу! Я тебе кохаю, як ти могла про таке подумати??...
Пару днів тому приходив лікар. Він сказав, що в мене затягнута хвороба, яку я не лікував. Дарма, дарма, хоча вже нема про що жаліти, сталося так, як повинно було статися і аж ніяк не іншим чином. Обіцяю що одужаю і тоді наші маленькі мрії стануть дійсністю. Повір, прости, не забудь! Підтримай мене адже мені важко, всім важко! Вірю, що наше кохання сильніше за мою недугу…»

25 травня
«… Можливо ти маєш рацію, хоч це і боляче для нас обох. Але якщо тобі так буде легше, я згоден на це! Це дуже важкий крок для нас обох, але я сподіваюся, що ми знову будемо разом і наші серця знову битимуться в унісон! я не можу викинути тебе з голови, але ця хвороба бере своє. Я вже забув твій запах, твій ніжний запах. Забув м’якість твоїх губ. Сьогодні уночі мені наснилося що ми гуляємо в паку, годуємо птахів, цілуємося, їмо морозиво, а потім пішов дощ такий самий як місяць тому. Ти пам’ятаєш? Впевнений, що пам’ятаєш …»

2 червня
«…  з кожним днем все гірше і гірше. Я вже розумію, що ця хвороба надто важка, що мій організм не здатен боротися з нею самотужки! Твої слова лікують мою душу, твоя допомога неоціненна, проте щось втрачено. Ти знаєш мене як ніхто інший і ти знаєш що я нічого не боявся. Висота, темрява, клоуни, змії, нічого, але зараз я боюся! Позавчора мене поклали в лікарню…  процедури, голки, клізма, голки, голки, голки…  Вони вставляють їх в мене, наче я якась іграшка, що не відчуває болю… Спочатку - допомагало, зараз – не знаю… Почав писати щоденник, проте писати нічого… я знаю ти віриш, що зі мною все буде добре і це зігріває мені душу…»

15 червня
«… вчора помер юнак… мені холодно та страшно. Ковдра не допомагає зігріти мороз мого тіла. Хвороба бере верх наді мною. Я потроху починаю втрачати глузд! Жах! Голі стіни, біла стеля, жодного вікна, жодної людини окрім мене та лікарів, які постійно дивляться та хитають головами. Не приходь до мене, я не хочу щоб ти приходила, бачила мене! Я одужаю, ВОНИ ОБІЦЯЛИ!!!...»

20 червня
« … якщо я помру це буде легше. Біль нестерпний! ВОНИ ЗБРЕХАЛИ!!! Вони брешуть, всі брешуть. Я не знаю чи приходила ти до мене проте уві сні я відчув п’янкий аромат твоїх парфумів та ніжний дотик руки на моєму лобі… згадую тебе постійно, не можу без тебе! Найкраще, що в мене є – ти! Хвороба забрала геть усе. Я живу заради тебе, хоч розумію, що без мене тобі б було набагато легше. Ти завжди була королевою, а я… Я вже не знаю хто я. Мене називають 7-12 – номер моєї кімнати. Не залишилось навіть ім’я, тільки 7-12…»

25 червня
«… я помираю я це знаю і відчуваю. Моє тіло горить, голова не працює, кінець близько… Тепер я зрозумів. Я зрозумів усе, що здавалося мені неосяжним. Ми обоє хворі, хворі один одним. Той дощ, що лив два місяці тому, був випробуванням нашого кохання. Я не пройшов цей тест, бо тоді я сумнівався, а ти ні. Ти кохала мене, а я думав чи справжні твої почуття? Ось це відповідь, це все відповідь! Я сам вирив яр у наших стосунках, я і розплачуся за це! Впевнений що це останні мої слова, адже навіть це повідомлення пишу вже не я! До мене в палату підселили юнака. Це його руки пишуть тобі цього листа!  Я хотів би щоб ви познайомилися, він гарна людина, і хвороба в нього легша – перелом лівої руки! У мене перелом мого життя… навпіл… живи… кохай… не згадуй…»

7-12 помер 25 червня о 23.23 за київським часом від невиліковної хвороби душі…

***
Портнов Олександр
Ab imo pectore

(з повною щирістю від душі)

Ad cogitandum et agendum homo natus est - для думок та дії народжена людина.

Пульс народження
Ти народжуєш нове тіло і воно відкривається світу.  Ось чутно як перші звуки видає дзвінкий голос. Він ще не сформований, але вже сильний немов струни всесвіту, вимагає уваги.. Прислухайся до нього уважніше і ти почуєш більше ніж просто крик новонародженого. Більш ніж зойк і більше ніж волю до життя. Це запалюється сила божої іскри  яка відкриває небесні брами для нової душі. Придивись  і ти побачиш як повільно розтискаються дитячі  пальці. Як серце її б’ється все швидше і швидше глибоко в середині тіла. Як перші потоки крові струмом, починають наповнювати кожну клітину і  кожний атом організму.  І як сформований код у вигляді дерева життя, відкриває  шлях  у  дорогу.
Саме так починається народження людини і саме так вона починає відкриватися світові.

Твоє тіло і дотик
Тіло створене із земного пороху та немов реактор, здатне спалахнути і згоріти від дотику в будь-який час.  Відчуття пронизують кожну клітину живого організму. Бог створив емоції  глибоко в душі, заради того, щоб ми відкривали себе іншим і щоб були вільними від життєвих обставин.
З самого початку була свобода яка ознаменувала право людини належати тільки своєму   внутрішньому виміру. Цей світ для кожного з нас  став тілом в якому закрилась душа. Віднині ми стимулюємо себе силою  невідомих полюсів  любові і егоїзму до свого тіла.  Я питаю себе: чому ми торкаємось один до одного і чому ми залишаємось при цьому холодними?   
Що змушує нас залишатися  разом?  Що таке насправді почуття і як можливо їх відчути?
Віднині я переконаний, що сила невідомої пристрасті, яка викликає почуття, це дотик до тіла, який перетворює силу пустого життя на волю почуттів.  Адже як пояснити, що люди йдуть роками невідомими шляхами, та різними дорогами і лише момент змушує їх бути разом?  Це варто було б назвати дотиком до не відкритого тіла.
Я відкриваю початок загального поєднання почуттів з  красою, коли душа отримує  можливість, насолодитись божим витвором. Коли разом зі сном, вона відчує фонтан емоцій. І коли запалення  свідомості відкриє їй  найглибші сили  розуму.

Ілюзія
Холодною силою, проходить крізь щілини вітер з пустоти. По рукам б’ється пульс, очі шукають світла, а знаходять райдужні потоки у склі і в зимовому небі... Стихія завиває немов, відпущений на свободу звір. Вона летить через степи, через вулиці,  над ріками заморожуючи їх в кригу. А десь недалеко, лунають дитячі голоси. Ти чуєш їх?  Це голоси, сповнені віри та безтурботності…
Я починаю думати про твою відсутність, і усвідомлюю, що її сила не здатна зламати кордонів між нами.  Ти навіки будеш ілюзією заради якої я живу.  Мої дотики не стануть реальністю, не осягнуть почуттів, а твоє тіло так і буде лише скульптурою і полотном яке переживе час.
Я здатен відкрити твоє тіло лише через дотик. І Саме тоді я пізнаю радість цих почуттів.
Подивись як жовтими променями перед очами, пролітає марево небес поєднане із сонячним, захмареним диском. Хіба не своїми святими дотиками, воно відкриває нам тепло радості і зцілення сердець? 
Хто відкриє твоє тіло і доторкнеться до твоїх колін? Я пізнаю тіло лише через дотик.
Хвилі морського, притоку охоплюють твою молодість. Струм почуттів, проходить по твоєму тілу підкреслюючи його небесну красу. Я відкриваю в твоєму житті те, що примусить тебе думати про мене. Те що, сплелось з силою інстинкту і домінації, те що ти відчуваєш і те, що тобі найбільше  буде необхідно.

Пустота
Я іноді  уявляю, як ти торкаєшся до своїх очей перед дзеркалом, закриваючи їх долонями — я гадаю, що  так ти пізнаєш себе найбільше. Але чи бачиш ти там, тисячі своїх перевтілень, глибину кольорів і зморшок, таємність, яку ти закрила для непосвячених? 
Ти ляжеш на  морському піску влітку  і відкриєш своє тіло для світу.  Але зимою ти закриєшся від холодних вітрів півночі і мороз сховає тебе на невизначений час.  Відкрий себе світу, хоча б частково. Стань статуєю для невідомого скульптора.  Подаруй своє тіло тому, хто бажає  щоб ти жила вічно на полотнах чи монументах. І твоє тіло сповниться життєвої сили немов душа, з потребою летіти до вищих світів.   Якби тебе не було, я б тебе вигадав і відкрив би твоє тіло через дотик.

***
Ловкоф Олеся
Вірус голівудскості 
    Катастрофічно не люблю жіночі журнали. Ні буржуйський «Космополітен», ні тим більше вітчізняну «Наталі». Всі ці масно нафарбовані дівчатка віком від шістнадцяти до двадцяти років із старано відфотошопленими обличчями, які, звабливо посміхаючись, рекламують креми від зморшок...Або ж екзальтовані описи чергової «супер дієти» від зірок світового кіно, які ніколи не вдягали нічого більшого за 34-ий розмір. Взагалі, вся ця паніка навколо голівудських стандартів зовнішності, які непомітно, але впевнено прокрались у свідомость українського жіноцтва разом із першими американськими мелодрамами, наводить на роздуми про існування вкрай небезпечного вірусу, який повітряно-інформаційним шляхом потрапляє до організму жінки і назавжди оселяється у клітинах її головного мозку. Такий собі вірус голівудскості, ефективних ліків від якого ще не винайшли. Славнозвісний H1N1 не йде з ним ні у яке порівняння. Стаючи носієм цього вірусу, нещасна жінка перетворюється на фанатичного споживача знежиреної їжі, огидних на смак цукрозамінників та відверто гидотної кави без кофеїну. Вона починає бігати та підіймати важкі залізяки, замість того, щоб радіти життю в суші-барі разом з подружками. Вона кожного ранку зважується на суперточних електронних терезах і кожного разу впадає у відчай від отриманих результаів, все більше і більше навантажуючи себе фізичними вправами, після яких у неї не вистачає сил навіть на перегляд улюбленого серіалу. І врешті решт, бідолаха таки починає відповідати своїм омріяним голівудським стандартам, але разом з тим  життя її стає сірим та нудним, бо у ньому більше немає місця для насолоди та задоволення.
   Дякувати Богові, мені з цим пощастило. Маю стійкий імунітет до вірусу голівудскості і мій 48-ий мене абсолютно не напрягає. Більше того, я впевнена, що набагато щасливіша від усіх тих дистрофічок, які нервово підраховують кількість калорій у шматочках зелених огірків та мигдалевих горішках. Так вже склалось, що більшу частину насолоди від життя людина отримує через своє тіло. Кава, поцілунки, гарячий шоколад і купа інших, не менш приємних речей роблять наше тіло щасливим, а одже, робить щасливими і нас самих. Коли ми дозволяємо своєму тілу щиро порадіти, воно щедро віддячує нам гарним настроєм. От ви коли небудь бачили щасливу жінку, яка давиться пісним салатом із свіжої капусти у сповненій духмяними пахощами піцерії? Я ні. Зате її сусідки по столику, які з насолодою смакують піцею із смаженою шинкою та лате з величезною хмаркою збитих вершків просто випромінюють щастя та радість. І ніколи примарна зовнішня схожість із голівудською зіркою не замінить тієї невимовної насолоди, коли ти, приємно втомлена після довгої прогулянки зимовим парком, ввалюєшся у теплий, яскраво освітлений Макдоналдс і випиваєш трьохсот мілілітрову склянку американо, заїдаючи її пухкою гарячою булочкою з рибою та майонезом у середині. Я вже не кажу про ніжний чізкейк із запашним капучіно у суміші із солодкими поцілунками коханого, або про свіжі маслянисті суші у соєвому соусі відразу після пристрасного сексу, чи про ароматні шоколадні цукерки з лікером, які ти їси, лежачі у теплій ванні з піною... Ніколи і нічим не замінити це, ні з чим не зрівнянне відчуття абсолютного щастя та тілесної насолоди, які тісно переплітаються одне з одним в єдиний потужний потік блаженства від власного буття. Щасливе серце може жити тільки у щасливому тілі. А тіло може бути щасливим тільки тоді, коли воно по-справжньому вільне.

***
Павлишин Галина
Ранок.
Чую, як лементує будильник на тумбочці і неохоче розплющую очі. З кухні до мене долинає звук шкварчання олії на сковорідці. То Маруська, дівчина, з якою ми знімаємо квартиру, смажить яйце собі на сніданок. Неохоче потягуюся і встаю. Близько десяти хвилин роблю ранкову зарядку. Завдяки простим та невибагливим рухам рук та ніг угору-вниз і вправо-вліво тіло увесь день почувається бадьорим і повним енергії. Оскільки сковорідка брудна – яйця знову пригоріли, а у мене немає часу її мити – розігріваю молоко і заливаю ним сухі мюслі. Читала у журналі, що то дуже корисно для здоров’я. Побачимо.
Далі у ритмі-престо хлюпочуся у душі, наношу на обличчя косметику та зодягаю своє струнке засмагле тіло у плісировану спідницю та блузку. На ноги натягую свіжопопрані панчохи та черевички на високих підборах – незручно, зате як гарно! Скроплюю себе новою туалетною водою, котру придбала на розпродажі. Маруська каже, що від мене тхне, як із парфумерної крамниці. Та я не зважаю. Жінка повинна за собою доглядати. На те вона й жінка, а не молюск Жабурниці.
Я працюю ріелтором. І мені постійно доводиться спілкуватися з багатьма людьми. Часом це втомлює і навіть дратує. Постійні запитання, претензії, скарги, невдоволене бурчання доводять мене до сказу. Поволі стаю мізантропом. Хоча іноді люди мене приємно дивують. І це тішить.
Квартири теж трапляються різні. Часом ледь не пищу від захоплення – так і хочеться там оселитися та нарешті роз’їхатися із цією нечупарою Маруською. Іншим разом заводжу клієнтів до таких розвалюх, що сором показувати. Однак мушу посміхатися і розповідати про світлі сторони помешкання.
Обід.
Вмираю з голоду. По дорозі до офісу купую гарячий ход-дог і з’їдаю його на ходу. Щоб дозволити собі утримувати півквартири, потребую стабільної зарплатні. Відтак змушена працювати на півставки у місцевій газеті з купівлі-продажу нерухомості. Для моїх шефів із ріелторської контори я – золота жила – завжди перехоплюю найкращі квартири за найнижчою ціною.
В офісі час біжить, як дурний. Заледве встигаю зробити собі горнятко чаю. Без упину дзеленчить телефон. Усі щось від мене хочуть. Жах!
Вечір.
Повертаюся додому витиснута, як лимон; розчавлена, як таракасик. Перш за все скидаю туфлі з панчохами. Ноги відвалюються від утоми. Ниє поперек, мабуть, скоро будуть місячні. Доповзаю до лазнички, щоб зняти з обличчя рештки тіней, туші, пудри та помади, котрим вдалося втриматися до цієї пізньої пори.
Із Маруськиної кімнати чути грубий чоловічий голос. Сьогодні її черга приводити коханка. Цікаво, хто це? Певне, помирилася із колишнім. Бо якби у неї з’явився новий залицяльник, то я б уже давно знала. Лягаю на ліжко і випростую руки, ноги та спину. Можна було б ввімкнути телевізор, та я цього не роблю. За день люди мене страшенно стомлюють. Не маю бажання ще й зараз бачити їхні набридливі обличчя. Насолоджуюся тишиною. Чую, як сміється Маруська.
На дворі глупа ніч. Вщух міський гамір, погасло світло у вікнах будинку навпроти. З прочиненої квартирки віє прохолодою.
Скидаю з себе одяг і з головою залажу під ковдру. Вмикаю магнітофон. Музика без слів заливає мою маленьку кімнатку і заглушує крики моєї сусідки по квартирі. Лежу. Думаю ні про що. Засинаю.
Завтра усе почнеться спочатку.

***
Грицюк Ірина
А лампочки вміли літати!...
Пізніми вечорами вони аж світяться від радості, коли починають згадувати ті старі добрі часи… Навіть натхнення приходить в гості до їхніх домівок, коли ті починають розмальовувати стіни тихими історіями минулого. Вони знають минуле! Вони добре знають його! Адже ж вічні все-таки.
Світлом своїм огортають все довкола. Наліталися ж добряче… Що їм час… День? Значить, треба працювати, освітлювати кожен сантиметр довкола себе, щоб потім «вчені мужі» знали, що і як виглядало колись, а не казали що «на жаль, це залишилось у тіні історії». Ніч? Значить частина із них відпочивала, могла навіть подрімати трішки. Для них час не був часом, а просто графіком наступного чергування.
Як же ж непереливки їм, бідним, тепер… І виспатись не дадуть… А все цей Едісон із своїм чудернацьким скафандром, що змушує їх світити тоді, коли цього хочуть люди, а не лампочки… Ех… Доведеться спати вдень.
Лишень старий, мудрий годинник у кутку із вдячністю буде відставати хоча б на кілька хвилинок (щоб на дрімки часу було більше). То ж вони, ці хвильку перед зараз вкручені в новий світильник, маленькі лампочки, ТИМИ пізніми вечорами оповідають старенькому, що було задовго до нього, коли не було Едісона, не було годинників, не було часу…

***
Барзелович Арсеній
Чудний інструмент для потреб душі. Тіло. Свавільний і непокірний інструмент. Живий. Душа любить тілом і вчиться тілом. Чудеса.
Хочеться знати одне: кому потрібні всі ті проблеми які влаштовує тіло і якими болить душа? Тілу? Душі? Чи обом? Бо, жерсть-муха, то не так просто все. Тіло потребує, здавалося б, тільки дотиків поживи і сну. А душа потребує? – дотиків? – так. – поживи? – духовної, атож. – сну? – радше безсоння, чи пак – невсипущості. – це все? – ще мабуть варто додати присутність, – душа потребує присутності, присутності ще хоча б когось, навіть за найгіршого розкладу, щоб був хоч якийсь сенс всьому. – тепер все? – а хто його знає...
А дотики – спільна потреба і душі і тіла. Чудеса. І жодного скепсису.
Тіло не має міри в дотиках. Йому потрібні всі і відразу. Довгі й короткі. Повільні й швидкі. Сильні й легенькі. Плавні й поривисті. Сухі і вологі. Гарячі й холодні. Знайомі й нові. Ніжні і не дуже, іноді навіть неприємні. Такі що закінчуються і такі що тривають... Дитячі, батьківські, дружні, кохані, незнайомі... дотики.
Тіло задля дотиків йде якщо не на все – то на дуже великий спектр речей. Виглядає так, що й на ринг бійці виходять задля міцних дотиків. Фул контакт. Цікаво що з того душі...
І от кіно... – тіло, коли не отримує дотиків людських – згоджується на сурогат. Добре ще коли це дотики живого... домашнього улюбленця наприклад. А то ж може бути якийсь прибамбас в одязі чи аксесуарах, для долонь – мобілка, дзеркалка чи ще якась в-руках-вертілка, для губ – цигарка, для душі – мишка, клавіатура, і теде. Душа й з цього вміє вилущувати свою користь, але з часом цього стає мало. Хочеться щоб дотики (хай які сурогатні) – тривали. Штангу в язик. Ланцюжок в мочку. Кільце на губу на брову на пипку і куди тільки фантазії стане. А далі – вмонтувати собі бездротовий інет і кілька запасних тетабайт в голову. Детектори телесеріалів і джіпіес-навігатор – в передпліччя. Електроамортизатори в гомілки. Радар в задницю. Електронний транспозитор сублімації в п’ястки. Мікрохвилівку і цифровий ревербератор замість серця... тільки я ніяк не розумію як телевізор в пузі може замінити мені бодай на малий відсоток той ніжно-шорсткий дотик, коли її долоня торкається шиї, ледь затнувшись, збігає по грудях і торсу, залишаючи такий наелектризований слід, що перегоріли б усі вбудовані електроприлади, і плавно, щемно, невідривно звертає вбік, перетікаючи на спину – де залишається стільки секунд, скільки потрібно, щоби зародилася наднова, а то й ціле сузір’я, у зведеному погляді очей в очі... душі в душу... – ніяк не замінити.
Людина – як спільність душі і тіла, що дотикаються всією поверхнею і всім нутром.
Кожен мислить себе не так тілом як дотиковою поверхнею тіла. Тонким шаром чутливої шкіри, котра вкриває ніщо. І тільки глибокий поріз, або сильний біль може змусити людину на момент подумати що всередині неї щось є. Плоть. Інакше ж – ми думаємо тільки про поверхню, якої можна торкнутися... уявляємо собі людей не як тіла, а як поверхні тіл. Звідси й міф про важкодоступні місця. Тіло – не тіло, а тільки його габарити. Чудеса.
Вивчити габарити тіла коханої... Клац. Не працює. Поверхнево. Як сказав друг-мій-ворог-мій, в українському перекладі, щодо однієї подібної за конструкцією споруди: „Луйно. – Неміцне.”
Вивчити поверхневий шар душі через дотик, через тіло. – Не працює? – це тільки перший крок. Якщо на ньому спинитися – то не працює. Дотик – то тільки перший крок для вивчення.
Тіла. Чудеса. І жодного скепсису.

***
Умнова Марина
Час. Що таке час?
Він і лікар, бо лікує від болю в душі. «Час мине, загоїться».
Він і упорядник, бо все розставить по своїм місцям. «Всьому свій час».
Він і вчитель, бо хто ж як не він вчить розуміти і цінувати життя. «Минуле. Теперішнє. Майбутнє».
Виявляється, що це страшна і дещо незбагнена сила. Бо чому, коли треба щось встигнути зробити, його замало і здається, що він мчить мов навіжений, а коли доводиться чогось чекати, то він наче впертий віслюк не хоче йти вперед і все тут.
        Час найдорожчий дар, що в нас є, бо він наш час, час нашого життя. І він найстрашніша кара, бо він минає і втримати його ніхто і ніщо не владне.
        За якусь хвилину можна зробити якесь дивовижне відкриття.  Ви скажете: «Е, ні! Та хвилина безумовно цінна, але ж їй передували пошуки, розмірковування. Ця хвилина – результат праці днів, місяців або й років».
Не буду сперечатися. Майже не буду. Але ж багато хто так працює, працює і... нічого. Час іде, а осяяння не має. Що робити? Мабуть, залишається лише згадати, що «Всьому свій час». Просто не прийшов ще час для відкриття, але ця праця може стати поштовхом для нього. То ж, творіть! Особливо, коли отримуєте від цього задоволення. Бо без цього життя пусте.
От чому декотрі люди можуть жити безцільно рок за роком чи навіть ціле життя, і воно триває довго і є безрадісним. А декотрі живуть стрімко, намагаючись якомога більше встигнути, і швидко минає їх час. Перші довше живуть на землі, а другі у пам’яті та у серцях людей. Ви скажете не факт. Можна жити довго і зробити багато, і жити мало і зробити мало. Еге ж , можна. Але чому? Що штовхає людину до дії? Звісно у кожного свої мотиви, але що їм допомагає стати володарями свого часу?
Залишаю питання відкритим...
        І чого це я замислилась про час? А кого ж він не цікавить? Рано чи пізно кожна людина замислюється, навіщо вона з’явилася на цій землі? Чому саме ця епоха їй дісталася? Може б у інший час жити було б краще, легше, цікавіше? Може... може... може і ні... Бо не треба забувати, що добре там де нас нема.
        І все ж, що мене підштовхнуло задуматись про час? Розповім. Мені не важко. Багато не заберу, а може місцями і заощаджу ваш час. Отже, став мені потрібен один дуже важливий документ. І пішла я по довжелезних, здебільшого темних, коридорах до кабінетів паперових царів та цариць. Біганина по цих кабінетах нагадує якусь не дуже вдалу комп’ютерну гру під назвою «Піди туди незнамо куди, принеси те незнамо що». І ця гра, нажаль, не передбачає ніяких бонусів, у вигляді відшкодованого часу чи додаткового життя, крім можливо таки отриманого папірця.
        І ось, здається, мій останній кабінет, після відвідування якого повинна десь (хоч в уяві) з’явитися табличка з написом «Ви виграли!» чи хоча б «Game over». Але мені кажуть:
- Почекайте трішки. Зараз... Тільки він звільниться...
- Мені тільки секундочку спитати...
- Чекайте. – Зачинились двері перед моїм носом.
Ось так почалось моє чекання. І як на зло ні з ким побалакати, і почитати нічого. І пішло поїхало. Я вже гіпнотизувала годинник, ходила наче маятник туди-сюди, потім по колу по часовій, і все щоб прискорити плин часу. Впевнившись, що все це не діє, я підійшла до вікна. Нічого цікавого. Звичайний собі зимовий пейзаж. Під деревом сперечаються про щось дві ворони.  І раптом по підвіконню пролізло щось прудке, руде та пухнасте. Білочка! Яка краса. А ми живемо у шаленому потоці інформації, завжди кудись поспішаємо і не бачимо нічого навколо себе і навіть самих себе не бачимо. «От зараз я тебе, подружко, сфотографую!» - згадала я про фотоапарат. Ось! Справжній інструмент для зупинки часу. Вигадали ж люди! І влаштувала для білочки фотосесію.
Так люди багато чого собі вигадали. І, здається, все для того щоб поліпшити своє життя, але чи не ускладнили вони його собі ще більше?
І це питання залишаю відкритим.
Ми завжди кудись поспішаємо і через те нічого не встигаємо. Треба. Треба. Треба. Треба. Що треба? Кому треба? Навіщо?
Ой, і не люблю ж я це слово «треба». Але останнім часом стала поважати. От якби ж всі люди робили те, що треба, то може і жили б ми краще? Хто зна?
        Нарешті мене покликали до кабінету:
-          Заходьте, пробачте, що довго чекали. Що ви хотіли?
-          ....
-          Так вам не до нас. Вам у 320 кабінет.
Так я вбила цілу годину, а може й недаремно провела цей час. Стільки роздумів! Гарні фото!Все в цьому житті має свій сенс.

Час... Не женись за ним,
бо кажуть, що він стоїть,
то ми, невідомо, чи наздоганяємо,
чи то втікаємо від нього.
І буває пізно розуміємо,
що треба зупинитись
і, наповнивши повітрям
повні груди, сказати: «Досить!»
Досить біганини
за примарами життя,
треба віднайти сліди
своєї стежини –
те чого справді прагне
спрагла твоя душа.
А далі просто
Іти нею -
нехай говорять, що дурний,
Іти нею -
справжнє щастя зрозумій.


***
Дудченко Вікторія
Не гріх
В тілі немає нічого особливого і прекрасного, бодай чогось важливого - самий тільки гріх. І понад усе легше дотягнутись та доторкнутись до якогось тіла, схопити когось за палець, провести по спині, ніж побачити і зрозуміти його душу і внутрішній стан.
А як жити, коли бачиш душу, знаєш про що він думає, ти добре знайома з тим, що він відчуває, вислідковуєш його жж і цитуєш його вірші,  але ближче погляду є тільки пісня ОЕ в вконтакті на його сторінці. Я погано розбираюсь в людях, тому завжди обирала не тих подруг, зустрічалась не з тим, ким я думала. Але цього разу в мені запрацював правдивий сканер, який розібрав його на частинки, на клітинки, розшифрувала всі його болі, декодувала його душу, а з очей і чорного шарфа та пальта вичитала деяку хворобливість його стану. Знаєте таке ж буває. Ніби все нормально, але щось невтомно пригнічує і не дає свободи духу. Мій стан теж важко було назвати навіть нормальним, скоріше «життєздатна» та й думаю і все… Це ми часто називає це депрою,  але від цього не можна було вилікуватись, не можна втекти. Це ані добре, ані погано, таке його життя – декілька тонів сірого, хворобливість, стривоженість, обтяженість алгоритмами думок.
Все до чого ми можемо доторкнутись, відчути рецепторами,  і навіть схованими своїми чакрами є тілом. З тілом легше завжди, тіло це матеріалізація, справжність, гарантія, того, що поруч той, хто нам потрібен, він не літає в повітрі, не ховається в словах, а ось він, і я можу вчепитися і нікуди й ніколи його не відпустити. Коли є тіло з моди виходить стільниковий зв'язок.  І можна нарікати на те, що тіло без духу, потрібної енергії, гарного характеру і стильних джинсів так і залишиться невпізнанним і небажаним об’єктом. Набагато нестерпніше, пекучіше і жахливіше обіймати поглядом, дотягуватись подихом, не торкатись, але бути поруч і відчувати тіло через уяву, нашпигувати себе ілюзіями і мріями. Не можна просто так підійти і взяти за руку, доторкнутися кінчиком носа до щоки, або просто сховати лице у його на грудях, зануритись у його піджак – цього не зрозуміють... І як так зірки стають, що люди можуть відчувати один одного на відстані… Сьогодні ми можемо читати вірші один одного, можемо повноцінно слідкувати за життя один одного, знати про що він не спить вночі (о слава блогам і статусам), вловлювати діапазон, коли просто проходиш повз нього в коридорі… Але для чого це все, якщо ви не знайомі, коли він не ділить з тобою одне місто або просто належить іншій. Для чого холод і тремтіння, коли щоранку хочеться просто заплющити очі і банально притулитися, впасти лицем до його шиї, без зайвих слів, і навіть без поцілунків – а цього нема…Натомість закипає чайник і знову морозний ранок.  Тіло не для того, аби його оголювати, або вдовольняти своє лібідо. Значно сакральнішим та інтимнішим за секс… є лоскіт від теплого повітря його видиху, дотик кінчиків пальців, просто мовчання, але головне, що на відстані сантиметру.
Тіло доповнює невидиме море. Тілесне задоволення – ніщо, вся суть полягає в тому, щоб поруч були вібрації повітря і стукіт рідного серця, бути з ним поруч – це стовідсотково подолати самотність. Бути поруч і живитися через дотикові рецептори – це зігрітися і забути про холод і полюбити ранок
Насправді В тілі немає нічого гріховного…  Справжня благодать і щастя, коли вміти не грішити тілом, а всіма СВОЇМИ клітинами ЙОГО відчувати і насичуватися тим, хто поруч.

***
Котлярова Даша
Сидимо на підлозі з Касею, вона дивиться МТВ, я їм квашену капусту з банки, руками.
-В наш вік всі забули про духовне, - кажу, споглядаючи, як подруга милується якимсь черговим Воллі Рібьямсом.
Кася відмовляється від мого запрошення розділити радощі капустяного раю: «В мене боки виросли»,- каже вона з докором, мацаючи свої худощаві стегенця,- Так що ти там про духовне?»
А що я про духовне? Я нічо. Я капусту їм.
Це вік Тіла. Душа програла бої десь під Голлівудськими схилами, або прямісінько в Епплсторі. А в мене, може, туга за саме душевним. За відкритими розмовами, переживаннями, почуттями. А ззовні - атака Тіл. Холодних і накачаних. А ще штучних.
Думаю про це, жуючи капусту. Кася встає, піднімає з-під себе том «Антична література. Антологія». «Ти що,читала?»- доходить до мене.
«Ти дивна. Напам’ять вчила ще скажи!..У хазяйки знайшла у шафі. Товста, то я на ній сиджу і каву ставлю, поки меблі не докупили».
Дивлюсь на нашу щойно вийняту майже пусту хату - все для фізичного комфорту: осьо тобі мікроволновочка, от телевізор, от стіралка, а для духовного розвитку - ні крихти. Книжки забули у темній шафі, а справжні переживання замінюють серіальними мийками чи політичними реаліті. Сумно.
Пригортаю до себе коричневий від слідів кави том антички. А вони, себто прадавні греки, теж не так вже про духовне замислювались. Попивали винце, розбещено гарцювали на вакханаліях, голяка гасали по Олімпійських іграх і спали з ким попало. Такий собі прообраз сьогодення. А далі що буде, середньовічний бум Чеснот?  Уявила собі Касю монахинею з заплаканими від безсонних молитов очима. Розказую їй про свої роздуми.
«Правильно, грєки були нормальні рєбята. Подивись хоча б на їх стильні зачіски і спосіб життя, сповнений романтичних пригод. А в Темних віках ми би мріяли про прекрасних лицарів з вікон замків без опалення і місяцями не милися б».
Я встаю з підлоги, здається, такого ж, середньовічного будинку, бо опалення і гарячої води тут теж нема з часів греків і іду до шафи. Витягую першу книжку: «Сідхартха» Гессе. Весь вечір читаю, поки Кася збирається на онлайн побачення. Перед тим, як остаточно відпустити її в мережу, заявляю: «Буду аскетувати». «Шо?- округлює очі подруга,- ти шось приготувати зібралась?» «Нічого не їсти, майже не пити, скажімо, пару днів. Я хочу, щоб до мене промовило моє внутрішнє «Я» і відкрилось дещо більше, ніж уявні переживання. Іншими словами, хочу позбавитись від тілесного». Кася крутить біля скроні пальцем і іде до свого Мартіна чи Джейкоба у скайп.
Я тримаюсь 3 дні. Нічого не їм. П’ю тільки воду.
Вночі мені,2 роки як вегетаріанці, сниться кава і зажарий шмат м’яса. Просвітлення не приходить. Приходить злість і агресія.
Встаю зранку від  аромату горілих млинців. Кася перший раз в житті готує. Я кидаюсь на теплі комочки більше схожі на кульгавих колобків, і з’їдаю відразу штук з 5, масно мажучи варенням: «Смакота!».
«Набалувалась зі своїми дурощами,- каже Кася, - Коли їсти хочеш, вся твоя духовність до одного місця.» На це мені нема більше шо сказати.

***
Семенюк Ігор
Автостоп часу

коли не вистачало терпіння терпіти
вона кидалась на друзів потім на рідних
намагалась когось у чомусь переконати
інколи виступала за розумні дебати
але ніколи не переставала кричати
вона б могла підняти нову революцію
переписати стару конституцію погратись у жарти
роздати у карти одяг увесь із себе програти
вона б могла наректи себе в королеви
забути проблеми зберегти нам усім нерви
підписати закон для свого народу
в кожного змалку є власна свобода

вона б могла багато чого поміняти
та дальше за себе не вміла кричати

І.С.

В останні зимові дні вона лише могла лежати на дивані  та мріяти про весняні поїздки на південь. В маленькому затишному фургончику зі своїм «екс» при кращих обставинах, або ж автостопом з дріб’язком в кармані та надією на невеликі хвилі та теплий вітер з моря. Чомусь вони завжди прямували саме на південь, куштували бутерброди із шинкою та сиром, ночували посеред поля в палатці, а з водіями розплачувались його віршами та її піснями. І всі були задоволені… Інколи, не замічаючи цього, вони починали їхати на захід, паралельно до лінії моря і обом було на це байдуже. Він був закоханий в її тонкий голос, вона з захопленням слухала його нові вірші і дорога ставала їхньою подругою, яка дарувала лише приємні переживання. А погода завжди була сонячна і погожа… А водії траплялися привітні та щирі… А колір її волосся ставав все світлішим і світлішим… А море ставало все ближче і ближче… Хоча вони його так ніколи й не бачили, тому що все, що вона могла зробити – лежати на дивані і уявляти їхню чергову подорож на південь… 20 років підряд… І час для неї був пустим звуком.
***
Трач Вікторія
У мене марення, знову снилося: бігти, тікати, увижалися чиїсь вилиці… Крізь натовпи незнайомих людей, ворогом, катом ішла ніч, у мішку за спиною несла день і була невпинною. Зранку Бог мені очі розплющив, як і вчора зелені, тільки втомлені іще дужче… Бог – найперший із геніїв, сотворив мені тіло з пороху, наказав доглядати за ним, не травитися різним мотлохом, цигарками, спиртним, не вживати наркотики… Боже, я уже триста років не читав Біблію! Мені снились чиїсь кроки, сніги залишалися білими, тільки бачив вм’ятини від підборів-шпильки (чи цього боятися? чи іти навшпиньки?). Моє тіло волає із дзеркала невдоволене: «терміново потрібні зміни!» Ходжу два тижні неголений, це навіть уже не щетина. Моє тіло благає нарешті виходити із депресії, я його відчуття втрачаю, і йому нітрохи не весело. Я тепер почав жити снами, а воно (оте моє тіло), хоче на вулицю, бо уже весна, воно любить коли чиєсь тіло до нього тулиться… А ще, моє тіло не любить, коли я медитую багато, тоді зв’язок із ним губитися: воно сидить наче статуя, а я відвідую астральні площини, віддалений, відсторонений. Тіло тоді почувається винним, біомасою, перепоною на шляху до чогось невідомого, але певно, вельми важливого. Моє тіло сьогодні втомлене, мабуть, чимось я розізлив його. Я вважаю його пасткою, персональною власною, але ж  в’язницею. А скоритись – значить пропасти, тіло інколи хтиве, нице, але тут я, мабуть, лукавлю, думка – тілу коромисло, бо диктатором усіх правил і хотінь все ж є наші помисли. Тіло – тільки раб, виконавець і зухвальство розуму терпить. От за це йому кара, чи то пак, нагорода навіть: лише тіло підвладне смерті.

***
Руденко Олена
*змерзла*
вересень закривав вікна, щоб не пускати холод на вулицю. в кімнаті - холодно й вітряно. ніби наближався льодовиковий період. ніби все живе от-от мало перетворитися на скалки із дзеркала снігової королеви. вітер. не з вікон і не з кондиціонерів. вітер - дихання. повільне, ніби навмисне затягнуте. кімната з сповільненим часом. ніби він доторкнувся до пиріжкового тіста, не обволікши руки в борошні – і прилип. спочатку однією рукою, потім іншою. а тепер і зовсім не може вибратись з нього, вклеївшись у глевке тісто всім тілом і її прихвативши з собою.
вона – склеєна з часом словом "скоро" – жувальною гумкою – і виною, що вже встигла набрати кілька градусів алкоголю, але не гріє - мерзне на ліжку, чекаючи, доки вересень відчинить вікна, щоб впустити в кімнату залишки жовтого осіннього "тепло".

вересень не відкривав вікон – не хотів випускати на вулицю холод. але липкість трохи ослабла – і випустила її з кімнати, не відпустивши, звичайно, повністю. тягнучись за нею по всьому маршруту, як нитка Аріадни. липкість, зв"язаність і холод. як вересень міг таке допустити? щоб в його ще зелено-жовті, але вже майже жовто-зелені володіння прийшов такий холод. льодовиковий період. хоча б радіусом півметра.
здається, в неї тепер таке хобі –
                                                      гуляти по парку
у пошуках істини
                        у телефонних будках.

вона, безжалісна, залишила мобільний далі мерзнути. і тепер набирала той самий неіснуючий номер давно зниклої з зони досяжності людини. холодні червоні пальці, коли на вулиці плюс двадцять п"ять.
навколо неї все ледь не покривається інеєм.
вона обходить по черзі всі телефонні автомати в парку. повертається.

спочатку вона ходила так щодня. весь вересень. а до того – двічі на день – весь серпень. жовтень – раз на тиждень. і холод потроху тікав на вулицю, бо жовтень був не такий суворий, як вересень.  в листопаді вона виходила в парк лише двічі. а то все проходила повз, сумно переводячи погляд з найближчої телефонної будки на затиснутий в руці мобільний. все ще холодний. зона досяжності так і не розширилась, власник телефонного номеру був все ще поза нею. грудень вона просиділа на лавці біля одного з таксофонів. виходила щодня, як на чергування, і чекала, доки він подзвонить. їй вже не було холодно. з кімнати пішов час, разом із тістом і жувальними гумками (залишили по собі тільки кільки крапель сухого червоного).

***
Захарченко Людмила
«Привіт» - кажу своєму відображенню в дзеркалі – «ти маєш бути моїм найріднішим тілом. І не забудь покласти до кишені розкутості. Ні, кишеня – сумнівне місце. Краще наповни кожну свою клітину нею. Запий алкоголем про всяк випадок» - дівчата і не звертають уваги на мою розмову з самою собою. Звикли до моєї дивної поведінки.

«Намалюй мене! Зіграй на піаніно мене! Поцілуй мене! Наповни мене теплом і я відповім тобі взаємністю. Намалюй мене!»

Мені не по собі. Ніби на мене споглядає стадіон перезбуджених чоловіків. Я їх зовсім не боюсь, але відчуваю себе під прицілом рушниці. Але ж ця рушниця – лише твої очі. Мої улюблені очі, які завжди бачать моє оголене тіло, і мої оголені думки. Ти просиш мене роздягнутись і відходиш на таку відстань, що я не бачу думок в твоїх очах. Я виконую вказівку, але зупиняюсь на півдорозі. Чи то подумати, чи то передумати. Врешті моя цікавість перемагає у боротьбі, що відбувається всередині мене. Як завжди, учасниками її є моє «хочу, хочу, хочу», «а якшо мені не сподобається», «а якщо в мене нічого не вийде, я ж роблю це вперше», «задоволення після кроку вперед». Останній аргумент і зараз допоміг мені сконцентруватись на відчуттях, на твоєму тілі, на твоїх рухах. Щось солодке відчулось внизу живота. Час зайняти зручну позу і чекати.

Цікаво, що ти бачиш, коли торкаєшся мого тіла своїми очима? Чи складно тобі стримати бажання залишити пензлі на палітрі, і змішати фарби наших тіл? А мені так непросто торкатись твоєї половини ліжка, вона ж бо така холодна без тебе. Якщо ти думаєш про іншу жінку, впусти мене в свої думки. Якщо ти думаєш про мене, скоріше закінчуй мій портрет. Я знаю, так, я відчуваю, що на полотні лише частинка мене, мого тіла. Через деякий час я дізнаюсь, яку частину мене ти повісиш напроти свого ліжка. І ми будемо дивитись на мене. Мої переваги – ця частина мене завжди буде зі мною, твої переваги – я ніколи не дізнаюсь, як воно, торкатись жіночого, бажаного тіла.

Моє мовчання аж ніяк не знічує тебе. Але воно знічує мою свідомість. Ти навіть не здогадуєшся, про що я зараз мрію, і які картини у мене перед очима. Я теж, колись, намалюю тебе, та ніколи не покажу тобі. Це буде моїм секретом. Назавжди.

Мені здається,  ти марно втрачаєш час, намагаючись краще вивчити мене поглядом. Ти знаєш мене краще, ніж я сама себе. Можливо, закрити тобі очі долонями, і ти намалюєш мене по пам’яті? Я скучила за тобою, ні, я просто змерзла без твого тепла. Досить мене малювати. Найкраще в досконалості – недосконалість. «Я обожнюю себе в твоїх руках. Коли ми – єдине. Досить на сьогодні мистецтва. Хочу буди твоїм ожившим мистецтвом», - кажу я, і поволі розчиняюсь в твоїх обіймах.

Твої груди торкаються моїх. Жевринка, що тліла між нами, доки ти мене малював, нарешті розгорілась. Палай – палай моя люба! Якщо настане час нашого прощання назавжди, я поселю її в твою картину. Нехай жевріє поруч з тобою, а я запалю іншу, з іншим.

***
Загладько Ірина
Тіло. Сліди від наших комах

Я – рух, що складається з однієї людини. Один в полі воїн.
Ян Фабр, митець

                 Комахи – ось істинні володарі Землі. Їх міліард міліардів, більше,
                ніж зірок в нашій галактиці.
Жан Анрі Фабр, ентомолог,
батько Анрі Фабра

Чи ти чув? – На одну людину припадає більше, ніж 250 млн. комах. Уявляєш, всі вони навіть не розмістилися б на твоєму тілі! Тобі не взяти їх всіх у жмені, не запхнути до рота чи вух, не заховати у волоссі або складках шкіри. Хіба що ти був би кількаметровим кудлатим псом. Чи велетом з дванадцятьма руками.
Проте… усі ці міріади дрібних істот напевне б розмістилися в усій лімфі, слині, спермі, поті, сльозах, сірці, що ти вивільняєш з себе за життя.
Ба, навіть, думаю, усього цього ще більше!
То ж, якщо світ не належить людям, то він таки й не належить комахам.
Світ належить поту, або ж, скажімо, сльозам. Світ належить плямам, що ми, соромлячись, лишаємо після себе на серветках, білизні та чужих долонях. Лишаємо на стінах, рушниках, сторінках книг. Зумисне чи навіть не помічаючи.
Ми повсякчас плямуємо оточуючий світ цими відтисками особистих подій, лишаючи за собою теплу, липку, солону траєкторію, здатну до вивітрювання з часом. Тверднення. Охолодження.
Так живе наше тіло. Так воно розмовляє зі світом. Так змінює його.

І ми соромимось його, правда ж?! Чому ж інакше весь світ бореться з плямами з допомогою миючих засобів, щораз зануляючи причетність до прожитого? Ілюзія вічної молодості? – Чим менше слідів – тим менше досвіду, що перетворює нас на неактуальних старців.
Це тлінне тіло все життя тече, сльозиться, виділяє, створюючи враження трупного розкладу заживо. Ми – це волога. А волога – запорука не лише життя, а й гниття.
То чому ж ми не думаємо про себе, як про могутнє гнойовище? Адже в нашому організмі постійно відбуваються процеси розщеплення різних речовин та виведення відходів назовні.
Ми всі хочемо бути духмяними, приємними на запах та дотик. Купуємо пахуче мило, витираємо свій слиз, маскуємо плями. Боїмося чужого. Боїмося свого.
Боїмося комах, які прилетять на запах нашого тіла.
А знаєш, коли нога людини наступає на комаху, від неї теж лишається не більше, ніж пляма. Ні. Не менше, ніж...

***
Іщенко Віталій
Як пояснити? Як описати те, що суперечить свідомості?
Ти точно знаєш, що народжений певного дня, у певному році. Годинник, який шарудить стрілками, висячи на протилежній стіні, був зроблений у Кореї, років п'ять тому. Але чи знає хтось, коли з'явився Бог? В Біблії він названий "Князем Вічності", він — Альфа й Омега, він не мав початку, в нього не буде кінця. Проте як так може бути?
Кожне фізичне тіло у нашому Всесвіті має початок. Сам Всесвіт, як кажуть вчені, мав початок. Тоді що ж стало тим поштовхом, який дав початок всьому? Одною з гіпотез є допущення того, що Всесвіт також не мав початку.
Я вірю в Бога. Чому саме? Неважливо. Головне, що мене хвилює: як може бути так, що на світі існує щось, що не мало початку?
Якось я читав, що час навколо чорної діри спливає швидше. Пізніше я дізнався, що годинники встановлені на орбітальних супутниках "відстають" порівняно з тими, що знаходяться на земній поверхні. Навколо масивних тіл час минає швидше, і навпаки. Отже, логічно буде зробити висновок про можливість існування уявної точки, де швидкість спливання часу буде наближатись до найменшого значення. Відповідно, ця точка буде знаходитись там, де вплив гравітації буде мінімально можливим.
Що ми знаємо про Бога? Бог є дух. Я розумію це так: його будова нам не зрозуміла, закони нашого Всесвіту не діють на нього. Як гравітація, так і час. Можливо Бог є вічним саме тому. Можливо час з'явився саме тоді, коли Бог почав творити...

***
Сіроштан Ксенія
Холодно. В*язко. Окидаю поглядом кімнату – стирчать у стінах мої кістки. Не хочу їх рахувати, бо з кожною доданою згадується той біль і кожна дія. Самотність вчора гвалтувала моє тіло, потім взялась за душу. Я не відчувала нічого, окрім болю. Я була суцільним згустком болю, пронизанним нитками електричних дротів.
- Я ненавиджу його! – крик і зламана кістка лівої руки стирчить у стіні. На мить я відвертаюсь, забуваю про неї і притуляюсь до стіни. Чую звук, наче рветься тканина...
- Як же боляче... – кістка врізається під лопатку. Я відчуваю, як кров теплими хвилями біжить вниз по спині,  а сльози – холодними по щоках, шиї, ключицям. Я можу дивитись тільки у стелю. Бо із світло-молочної кімнати світло-молочною залишилась тільки стеля. Кров, вода, кістки – нові прикраси моїх колись світлих, рівних стін.
Волосся все збилося в тугому хвості і вже давить на мозок. Не можу розв*язати стрічку, шукаю ножиці. Тільки б не відрізати весь хвіст.
Я згадала... Навіщо я згадала?... Як ти цілував мої губи, тоді ніжні теплі, а зараз у крові, гарячі, обкусані. Я згадала... Як до кісток відчувала твоє тепло, коли ти торкався моїх рук. Зараз це кістки, які охолоджуються у стінах нашої кімнати. Стоп. Колись нашої. Тепер це галерея моїх кісток. Тільки мого страждання. Моєї самотності. Я згадала, як ти перетворював мене на шовк, цілуючи моє волосся і ласкаючи мої ноги. Я згадала, якими ми були чудовими. Як нам було чудово. Бо ти перший назвав мене чудом, і я зробила все, щоб такою бути завжди. Я покохала тебе. Кожним поштовхом серця.
Ти пішов від мене. В той день у мене почалась алергія на світ.
У мене чесалися кістки. А сьогодні вже ні, бо я їх не відчуваю. Як я цього не хотіла. Я не хотіла відчувати. Бо все, що я відчівала – то був суцільний біль. Пронизуючий. Від душі до кінчиків нігтів. А сьогодні вже ні.
Нічого не болить. Бо воно все самостійне в кімнаті, по кімнаті. По підлозі, по стінам, по меблям. Кімната страху, який вселяє самотність. І весь цей вид не змушує холонути кров, бо вона вся витікла і висохла за той час, поки я чи то спала, чи то була у забутті.
Не відчуваю. Нічого. Так добре. І пусто. Але одне дивно. Єдиним предметом, який може створювати якісь звуки, окрім вже зламаного годинника, має бути моє серце. Але я його не чую. Навіть тихого пульсу. Навіть не відчуваю. Воно вже давно не колоталось, але до вчорашньої ночі ще билося, я пам*ятаю...
А, ось воно. Поряд зі мною. Зупинилось зовсім. Лежить таке самотне. І неусміхнене. Ха! Ти колись казав, що я вмію сміятись серцем. Що ж, любий, вже не вмію...
Бачишь, я намагалась жити без тебе. Але пульс зупиннився вже тоді, а я не помітила. Вже тоді, коли ти пішов. І тільки тепер, коли моя серцево-судинна система розхристана по всій кімнаті, я помітила...

***
Калитенко Тетяна
Мені з самого народження здавалось, що я народився не в той час, не на тій планеті і не в тому тілі. Мені треба було б промити мозок рідиною із переконань і божих заповідей, але я не знаю чи допомогло б то мені змінити своє відчуття. Чи можна остаточно позбутися смаку в’язниці?
  Кожного дня я виходжу на вулицю, одягаючи маску приязності і тікаю світ за очі. Біжу поки не закінчаться сили і не зупиниться серце. Я важко вдихаю важке, солоне повітря і заплющую очі від болю. Я відчуваю, як хтось стріляє мені в спину і кров, пульсуючи, витікає із ран, рота, носа і вух. Я не можу крикнути, я не можу повернутись додому, я біжу далі, поки бог не накаже зупинитись. Очі, здається, от-от лопнуть і я прозрію, звільнюся і зможу нарешті посміхнутися. Навколо мене гул, білий шум, крики, стогони, регіт, скрегіт металу, звук і запах метро, пелюстки вишень… Хтось кличе, але озирнутися не можу.
  Падаю на вологу траву, відчуваю прохолоду, полегшення й тупий біль у грудях і животі. Навколо темно, мов у замальованому чорним олівцем малюнку. Я не відчуваю того, що я є на цій землі, я не відчуваю тиску неба і води, що завжди намагались мене розчавити, я не відчуваю залізного смаку повітря. Хтось запускає мені у волосся свої пальці і ніжить шкіру медовим теплом. Здається, що це сонячні промені намагаються мене заспокоїти і умертвити, але за мить той Хтось із силою ставить мене на ноги, дає декілька ляпасів і зав’язує рот. Я плачу. Вперше в житті, хоч і щодня.
  Відчуваю, як опиняюсь в цупкому оксамитовому корсеті, як ребра ламаються під його тиском, хрустять і деформуються, але разом з тим фігура стає витонченою, рівною і майже прозорою. Холодна голка пронизує мої губи і зшиває їх, щоб я не зміг бовкнути якусь дурницю. Від болю я важко дихаю, стогну і сміюсь. Руки зв’язуються колючою проволокою, в ноги забиваються довгі льодяні гвіздки. Йду на бал. Пірнаю в цю оргію, вбиваю в собі огиду і намагаюсь посміхатись. Хтось цілує мене, але я не бачу його обличчя. Можливо, то сама темрява вбиває мене млістю своїх губ і гарячого дихання. Хтось притискає мене до себе. Я падаю.
  Опиняюсь в кімнаті, схожій на глиняний горщик. В повітрі тихо снують  дзеркала. Дивлюсь на себе. Плачу від щастя. Бачу у відображенні витончену пані з блідим обличчям і довгими тонкими руками. Нарешті я розумію яким маю бути. Нарешті я знаю, що насправді я не зацькований хлопчина без зовнішності, талантів і талану. Нарешті я відчуваю спокій і засинаю на дні посудини. Про мене забувають. Мене не торкаються. Чекаю свого нового народження, визволення і спокою. Відчуваю запах абрикосового варення. Вкриваюсь осіннім листям. Засинаю. Чекаю.

Білорусов Світозар
Малесеньке диво
Я нікуди не поспішаю, я не пручаюсь у пазурах хвиль скаженого часу, я не прагну плисти проти течії, не вдивляюсь у далечінь, намагаючись угледіти там острівець умиротворення, я просто лечу, заплющивши очі, на кучерях вітру своєї мрії, бо ж вона врешті зашаруділа своїми крильцями так близенько, так чарівно, так солодко і казково. Я маю змогу слухати пісню цього неймовірно прекрасного почуття, тендітного, криштально-чистого, ледве вловимого шепоту, що відлунюється у моєму серці яскравим полум’ям надії…
Декілька днів тому випав новий сніг. Білі пушинки все летіли й летіли, вкриваючи холодну землю тонким зимовим простирадлом. У мене було «вікно», тож я вийшов на подвір’я подихати свіжим повітрям. Двірники снували тут і там, збираючи сніг у кучугури, а я просто стояв посеред дороги, заплющивши очі. На якусь мить мені захотілося зупинити час, чи, можливо, зупинитись самому у цій дикості темпу коловороту щоденних, часто не вартих уваги подій та переживань. Я зробив глибокий вдих-видих і завмер. У цей момент я відчув неймовірно солодку тишу на фоні оглушливого гуркоту пащеки рутинності. Заплющивши очі, я побачив, чи то б пак, відчув затишок, той затишок, якого так не вистачає, коли біжиш з роботи у метро, бо спізнюєшся на іншу роботу, або коли встаєш, як сомнамбула, робот, зачувши ненависну мелодію будильника, і волочишся у ванну чистити зуби, чимчикуючи холодною підлогою (знову з якихось причин відключили опалення), аби потім зануритися у темно-сірі фарби чергового понеділка… Затишок, який не зрівняється ні з якою насолодою. Бо він солодший за аромат полуничного варення, дорожчий за яскраве сяйво смарагдових переливів, ніжніший за теплу, ароматну піну гарячої ванни після морозу. Цей затишок дихає умиротворенням… Розплющивши очі, я побачив двох голубів, що влаштувались на підвіконні віддаленого корпусу гімназії. Вони були наче з листівки. Сиділи собі одне біля одного, воркуючи, мабуть, ніжні щебетки одне до одного. Мені дуже захотілося зафіксувати цей момент їхнього рандеву, тож я швиденько дістав свій телефон і … кляц! Є… Ось їхнє побачення залишилось зі мною. Часточка їхнього тепла, ніжності. А вони навіть і не підозрюють, що хтось угледів, як вони цілувалися, причаївшись на вікні. Хехе! Негарно підглядати. Та нехай…
     Заховавши телефон у кишеню, я звернув увагу на купку снігу, що її один з прибиральників назбирав дерев’яною лопатою. У цій купі, здавалося, непотребу й бруду, створеній дуетом суєти та втоми мозолених, пошкарублих рук дяді Петі, я побачив невеличкий шматочок снігу. Така собі недосформована сніжка, своєрідне гидке каченя. Взявши цю кривульку до рук, я не повірив своїм очам. Пальці, наче не мої, а якогось майстра, чи ювеліра, швиденько почали снувати так і сяк, перетворюючи на очах цю сніжку у маленьке снігове сердечко. Не пройшло і тридцяти секунд, як я побачив на своїх долонях це малесеньке диво. В ту секунду мені стало так гаряче в серці, що посмішка сама по собі розквітнула на устах, і мені так закортіло когось обійняти! Я знову заплющив очі і підніс долоні до вуст. Думаючи про дорогу мені людину, яка в цей момент була так далеко від мене і в цю саму хвилину, напевно, ще спала, я поцілував снігове сердечко… І тоді в серці настав світанок. Я почув, як задзвеніла роса на віях музи Натхнення, відчув свіжість ласкавості поцілункового Вітру, розтанув у почутті невагомості від дотику до ніжності пелюсток півонії, і тоді «мурашки» побігли по спині, немов від проникливої пісні… Так, кохання – це неймовірна симфонія почуттів, це неосяжний букет, океан квітів, нескінченний лабіринт польоту серед тисяч візерунків хмаринкових силуетів любові, це занурення у водоспад шовкового шепоту мрій…
Тррррррр… пролунав дзвоник. Діти почали вибігати на подвір’я, звільняючи веселий настрій від полону чотирьохстінновості уроку. Я швиденько зафіксував снігове чудо на свій телефон, обережно опустив його на землю, попрощався, всміхнувся і почалапав на урок. Мене чекала моя Рутинність, похмуро виглядаючи з вікна учительської, заздрячи цьому коротенькому моменту мого особистого щастя… Тож з понурою головою, але з широко розкритими крильми у душі, я йшов, а чи летів, назад, на полотно своєї долі. Сьогодні мені вдалося зробити на ньому пару кольорових мазків. Сподіваюсь, ні – вірю, вірю усім серцем, що часу непідвладне кохання. Вірю, що у боротьбі між часом та коханням останнє обов’язково переможе, ось тільки треба вірити у це. А я вірю. Тож моїй Рутинності не раз ще доведеться лускати з прикрості… а, можливо, Їй врешті набридне постійно впадати у свої рутинні депресії, і Вона просто-напросто розтане, як старий брудний сніг, і з-під тої старезної криги проросте ніжний пролісок нового життя, насиченого маленькими щоденними радощами, посмішками та теплом найціннішого в світі почуття – взаємності кохання… 

***
Мігас Владислава
У майже пустій кімнаті із їдкими білими завісами й занедбаним матрацом, масивним мольбертом біля вікна й купою непторебу у кутку стояв шум. Це мільярди пор на тілі прекрасної натурщиці синхронно вдихали й видихали. Спокійно, розмірено, насолоджувались по черзі усіма молекулами повітря, поки він впивався в її молоде, соковите, незаймане тіло, мов кажан, що покриває гладенький білий мармур крилами ночі, мов мікрочіп невідомих розмірів, мов міський пил, що забивається в кожну пору, в кожну тріщинку і бажає захисту.
Цілував хромосоми, висмоктував цитоплазму й ніжив клітинні включення тонкими, мов струни пальцями. Пальцями, що простягались з півночі на південь й навпаки, охоплювали собою увесь світ, що вміщався в одних  її зіницях.
Діставав нервові закінчення, виймав нейрони мозку, бавився серцевими клапанами, звужував й розширював судини... лише пальцями. Лише пальцями міг він напевне пізнати із чого складається тіло, що так невтомно тягне його по світу,надихає, вривається у сни не спокійні й  без того і втомлює,втомлює,втомлює...
Фарби,що раніше здавались йому їжею,випивкою,шкідливими звичками, телевізором, прогулянками лежали під ліжком, на якому він ретельно вивчав молоде тіло, тихо, і скалпелем розрізаюче шкіру кохався із усіма її бактеріями, ферментами, гормонами...
Пензлі, що танцювали у його пальцях, мов оголені дівчата, й виводили пейзажі на полотнах,грубих й жорстких, стояли на підвіконні, поглинали пил, збирали бруд, всмоктували запах тіла незбагненно свіжого, що ніжилось на ньому.
Палітра, яку пестили раніше його тонкі руки, на яку споглядали десятки жадібних, голодних до фарби очей натурщиць, що хотіли б опинитись на її місці, спочивала на цвяхові,іржавому,холодному,байдужому до стану пружного,витонченого,дерев*яного...

Забуте, трухляве, запилене  минуле плавно перетворилось у вдалі обставини для теперішнього. Тепершінє - затуманений замкнений простір, клітка, оповита білою вуаллю – її тілом.

***
Чернега Тетяна
ПОДІБНО МЕТРОПОЛІТЕНУ
    Життя за правилами метрополітену… Вона зрозуміла це, коли переїхала жити в столицю. Завжди спостерігала за пасажирами у вагоні. Одні сидять із поглядом «в нікуди» і виходять на одній і тій же станції. Вони не бачать сенсу вийти на якійсь іншій зупинці. Та і бажання цих змін також відсутнє. Живуть одноманітно, не розвиваючись і не цікавлячись як можна щось міняти. Дехто їх називає консерваторами, для яких час тягнеться повільно, а кожен наступний день схожий на попередній.
   Інша категорія – ті, які зробили хоча б раз пересадку на іншу лінію (чи то з цікавості, чи за порадою, а може просто за потреби). Зробили… хоч і виявили для себе, що на звичній їм лінії почуваються впевнено, стабільно та затишно. Не люблять частих змін, але іноді вносять щось нове у своє життя (чи хоча б роблять спробу). Завжди повертаються на обраний заздалегідь шлях.
   Третю категорію складають люди, які намагаються оглянути максимум станцій кожної лінії. Вони знають, що життя промайне надто швидко, а тому прагнуть прожити кожну хвилину по-іншому. Обирають для себе найбільш потрібне на той момент. Буває повертаються на якусь із станцій чи то через ностальгію, чи за новими, не пізнаними раніше, враженнями. Це як в дорослому віці перечитуєш якусь книгу шкільної програми і розумієш її по-новому, з іншим відчуттям та сприйняттям. Час для них – найбільший ворог, адже надто швидко минає.
   Вона була складовою останньої категорії. Відвідала багато станцій і була тому вельми рада. Рада тому, що Бог дав їй неймовірно чудових батьків, прекрасного чоловіка і дітей, якими вона завжди пишалася. У неї були сили брати від життя максимум, ніколи не здаватись, але і «не йти по трупах», жити чесно, весело, насичено і щасливо. Їй не хотілось зупинитись, бо вона знала, що зможе відпочити і згадати все це за ті декілька секунд, поки голос зверху не повідомить: «Станція…кінцева…прошу покинути…»

***
Федорець Тимофій
Про час
Час лякав. Час біг. Зневажливо кидаючи погляд на молодь, шкірив зуби. Живіть, живіть, радійте, забувайтесь у своїй молодості…
За все доведеться відповісти, не зараз так згодом, не здоров’ям так душею. Він напускав на очі туман. Голосно реготав. Абсурдність і безпорадність лякала.
Приблизно такі думки майоріли в голові. Нічого нового . Еклісіаст. Скільки там років до нашої ери?...
А то буває в іншу сторону поверне. Їдеш на роботу. Спізнюєшся. І зовсім вже обмаль часу, постійно витягаєш з кишені мобільний телефон, з острахом поглядаєш час. А транспорт рухається,  здається, зовсім-зовсім повільно. Починаєш нервувати.  Хочеш гримнути на водія, щоб він збільшив швидкість. Проте розумієш, що нічого не зміниться, він їде за графіком, до того ж затори на дорогах. А час давить і давить, невблаганно жорстоко. Тікає й тікає в голові невідомий годинник. Ось-ось коли завершиться. Не встигаєш. Час вийшов. І ніби трохи заспокоївся. Проте всеодно вийшовши із транспорту, будеш бігти до свого кабінету, сподіваючись наздогнати час.
Або ж не так.
Він престрелив його. Жорстоко і невблаганно натиснув на гачок. Час зник. Його молодість кулею відлітала. Не встиг роздивитися ні подій, ні облич.Спочатку був комп’ютер. І була гра. І гра була «Counter-Strike»
 (Контрстрайк). Вбиваючи віртуальних терористів, змінюючи пістолети на гвинтівки, а гвинтівки на кулемети, він не помітив як обрав зброю яка вбивала не лише ворогів, а й усе його дитинство. Відірвавшись на мить від комп’ютера весь час заполонили друзі, дискотеки, розваги до ранку. Друзі вбивали час не гірше за контртерористів.  Потім була дівчина. Два роки зникли з життя. А потім інша, інша, інша. Він встановив собі жити за принципом : « За вбивство часу нас не посадять до карцеру».  Вбивав нещадно, не озираючись.

 І коли він нарешті прокинувся,
То було йому вже за тридцять,
Починала боліти спина,
 Щось на комп’ютері тицяв.
Почував себе геть самотнім,
А також що в середині порожньо,
Що позаду страшна безодня,
І попереду, щось схоже...

 І десь відчув, що час згаяно, що він не зробив, майже жодної гідної справи. Попросив вибачення. Почав цінувати кожну секунди. Щось створював, комусь допомагав. Так для завершення.
Взагалі погляд на час різний, інколи не помічаєш, інколи помічаєш надто добре, інколи… Філософія стверджує про неможливість пізнання часу. А й справді як його охопиш, зрозумієш, він непідвладний волі людини.  Невеличкі роздуми і кожну окрему тему можна довго обмірковувати та спробувати дослідити.

***
Яковленко Катерина
Lost in the abyss of love and time
Kim Ki Duk

Ви, люди, не вмієте міряти свої дні.
Ви міряєте лише їхню довжину й кажете,
що вони тривають 24 години. А ваші дні
мають інколи глибину більшу за довжину,
і та глибина може досягати місяця, а то й року.
Тому ви й не здатні охопити поглядом своє життя.
Не кажучи вже й про смерть…
М.Павіч

   Ну скільки тобі потрібно того часу, щоб ти зрозуміла, щоб до тебе дійшло, що повернути все неможливо, що він пішов. Відлетів. Зник. Вибухнув і згорів. Вслухайся тільки у це слово «час». Воно вже в тобі зникло, одразу після того, як ти його вимовила. Time – воно пропливло повз тебе у маленькому паруснику із жовтими вітрилами. Время. Такий фокус, розумієш: ось воно є – і одразу нема.
   Ніколи не думала, що час це окреме відчуття, але так воно і є. Це готовність: все, твій час прийшов. Це відчуття: час розплати, твоя вендетта твоїм власним переживанням, бо саме у цей момент, у цю хвилину-секунду-мить, твоя готовнясть до дії дорівнює ста відсоткам. Інше – вже історія. Це дурна звичка вимірювати час годинами, роками, століттями. За одну мить може пройти все життя, а зі ста років лише згадається одна мить. Та сама, яка була тоді, коли твоє серце вилітало з грудей, коли воно перестало слідкувати за стрілками на старому будильнику.
   Час коли мені було шість років? Не знаю, я тоді була мала і годинник не встигав за моїми п’ятами. А що було, минулого року? Світові катаклізми, чергові вибори, аномально тепле літо, щаслива довга осінь, подорожі, хтось певно народився, а хтось пішов...

Нуль-нуль нуль-нуль. Шістдесят сім років із їхньої зустрічі. Хоча, Віра іще в сімнадцять казала, що знала його і в минулому житті, а може і в позаминулому. «Коли ми були метеликами (ми обов’язково були метеликами), всі нам заздрили. Бо в нас був один день, найщасливіший день у нашому житті» - завди відповідала вона на питання родичів, скільки пройшло часу зі знайомства з Іваном. А Іван завжди поміхався, і казав, що в цьому житті повинні, ради справедливості, прожити до ста років.
-    Мамо! Це ви?
-    (мовчання).
Сива стара жінка сидить на кріслі в темній кімнаті. Світло від молодого місяця ледь пробивається крізь зашторене вікно зали. В її руках стара, витримана часом фотографія.
-    Мамо, знову ви не спите? Не розумію... Ви все одно не бачите зображення на тій фотографії.
-    (мовчання).
-    Мамо, мамо. Жити треба далі. Його все одно не повернете. Лягали б ви краще спати. Батькові теж це не сподобалось би, - зітхнувши, жінка у білій нічній сорочці з метеликами, пішла – і жодних шорохів.

-    Бабусю, а ви пам’ятаєте той день, коли ви зустрілись із дідусем? – питають маленькі правнучки давно вже сиву Віру Миронівну.
-    Ні (стара зробила паузу, в її уяві пронеслось усе одним короткометражним фільмом, звісно вона все пам’ятала), ні, я не пам’ятаю той день... Головне те, що він був для мене щасливим...

   Пройшло вже стільки років... Ні, пройшло вже стільки років! Але по радіо грає все той же Луїз Армстронг, вініл поступився безкоштовно завантаженим MP3. Звук вже не той, як тоді. Набагато якісніший. Але саме в такі моменти ти розумієш, що ніщо не змінно: ані любов, ані дружба, ані пісні старого джазмена... А час? Що він проти тебе?

***
Дейнега Юлія
Мій самий вірний коханець… завжди тримає мене за руку, і бере з собою куди б не йшов. От навіть дорікнути йому не можу за те, що залишає мене на самоті, а іноді, якщо чесно, так хочеться побути наодинці. Вчора ми посварилися, і сьогодні він мститься мені – приковує до себе наручниками і каже: «Нікуди не втечеш, як би не старалася». А я, наївна, пручаюся, ще й досі вірю, що зможу вирватися з його міцних обіймів. Не корюся, і цим сама собі завдаю болю. Він дивиться на все це, і йому вже просто жаль мене, мовчки тягне за собою, підводить до калюжі і бачу себе через десять років. Не можу відірвати погляд. Але коханець не дозволяє стояти на місці, веде за собою, а я не встигаю, плентаюсь, перечіпаюсь, на ходу знімаю туфлі на височезних підборах, бо пройшовши частину нашої дороги, розумію, що цей пафос ні до чого. Я просто дуже сильно втомилася, але він тримає мене за руку і веде, як малу дитину, інколи  встигаю озиратися навкруги, і помічати інших людей, буває, що вони щось кричать, ставлять мені підніжки, штовхають, а одного разу старенька жінка кинула мені шматок хліба, це було так несподівано… але саме той хліб дав мені сили на подальший шлях. Пам’ятаєш, ти тоді ще побачив як я крадькома їм той шмат сухаря, і сказав, що нічого не дається в житті просто так, пам’ятаєш? А потім, щоб покарати мене побив весь посуд вдома, я так і не купила нового, не змогла, отак і живу зі шматками дешевого фарфору у душі.
Раніше думала, що колись підеш від мене, а зараз зрозуміла, що ти просто ідеш,  міцно тримаючи мене за руку, керуючи моїм життям, емоціями, вчинками. Ти - той герой, що повільно їсть мою душу, а заодно тіло. Мені набридло боротися з тобою, хоча, мабуть, з собою я борюся. Сама беру тебе за руку, і кажу: «Пішли додому». Усміхаєшся: «Пішли». Ти ідеш, а мені доводиться наздоганяти тебе. Бачу, як опадає листя і вперше не страшно дивитися тобі в очі. Ми приходимо додому, і ти цілуєш мене, говорячи «Нарешті ти все зрозуміла» і йдеш. А я зовсім не ображаюсь, бо з цього моменту усвідомлюю, що йти це твоя доля. 

***
Вражек Рийжи
Звернення до реінкарнованих або Шухлядки
Хтось із вас адаптується швидко, а комусь таки не вдасться повністю призвичаїтись до всіх нюансів і специфіки тіла з шухлядками. Як і з будь-чим, тут головне акуратно користуватися, не грюкати, не нагинатись надто низько, щоби ящики не посипались на підлогу разом із вмістом. Загалом-то краще замикати, але це в перспективі, бо не кожен народжується зі шпінгалетами, більшість мають економну комплектацію. Сучасна техногенна хірургія дозволяє обладнати будь-яке тіло замками найрізноманітнішої конструкції і надійності, але навіть в довгостроковому періоді це не всім по кишені. Тож, коли вже так сталося, що ваші шухлядки найпростішої конструкції, то будьте ласкаві, ходіть струнко, особливо це стосується голови, її завше слід тримати трохи зведеною, ніби курок.
Вас дістали з-під землі і повторно обладнали м.язами, сухожиллям і органами не для того, щоб ви безвідповідально калічили свої тіла, тож маєте дотримуватись інструкцій і правил безпеки. Можливо хтось уже помітив, що далеко не всі шухлядки заповнені, саме так, більшість з вас укомплектована життєздатним мінімумом органів. Загалом це залежить від попередньої біографії конкретної особини – трапляються і повноцінні тіла. Але не хвилюйтесь, всі на рівних правах, тож в перспективі кожен спроможний поповнити всій організм, відповідно як і замінити зношені чи браковані частини. До речі, зверніть увагу на рекомендацію стосовно оптимізації витрат на шпінгалети і замки, модифікувати ними порожні ящички безглуздо, а купувати поштучно неймовірно дорого, тож до моменту формування повноцінного організму раджу не думати про шпінгалети в принципі – займайтесь тілом.
Тим, хто на даний момент має вже цілком сформований організм, раджу не просто пишатися, але бути вдячними за спроможність безпосередньо зараз кланятись і прогинатись, повзаючи навколішках. Іншим ці досягнення коштуватимуть титанічних зусиль, більшість, попри всі наші намагання, вже через рік розтранжирять і повністю спустошать свої тіла. Перетворяться на жалюгідні оболонки із закинутими комірками, схожі на недобудовані хмарочоси.       
В порожніх шухлядках забороняється зберігати інші організми біологічного походження, особливо тварин. Часто порушення цього правила призводить до летальних випадків. Ви можете зберігати там негабаритний інструмент, наприклад канцелярське причандалля, але в помірних кількостях, щоб надмірна вага не зашкодила вашому опорно-руховому апаратові. Гострі предмети мають бути в чохлах або футлярах. Загалом намагайтеся  не зловживати ергономічними властивостями тіла, це все-таки ваш організм, хай навіть після вторинної переробки.
Не забувайте раз на місяць провітрювати органи, але уникайте потрапляння прямих сонячних променів, можна обережно прополіскувати теплою водою, прочищайте шухлядки від пороху і шлаків. Навіть, якщо ви не відчуваєте дискомфорту, така профілактика поліпшує взаємодію органів між собою, передбачає заклинювання шухляд і збагачує ваш чуттєвий потенціал. За допомогою ретельного і регулярного догляду можна досягнути гармонії навіть з неповним набором органів, хоча це і не применшує важливості володіння повноцінним тілом.

***
Іскра Оксана
Подивилась на годинник…стрілки показували 15 хвилин на третю. Сонечко вже змінило свою траєкторію руху і прямувало у колиску. Я завжди в дитинстві так уявляла місце, де ночує сонечко: велика, м`якенька колиска жовтого кольору з безліччю таких же жовтих іграшок.
-    Доброго дня, - привітався дідусь, який раптом з`явився на лавці коло мене.
-    Доброго дня, - чемно відповіла я і наче ненароком окинула дідуся оком з ніг до голови.
Поруч зі мною сидів звичайний собі дід, але ні…він мав якийсь казковий вигляд: сріблясте волосся і довгу білу бороду, схожу на солодку вату. Пам`ятаю, ще про себе подумала: «Дивакуватий старий. В наш час і така довга борода, давно вже це вийшло з модиJ»
-    А чого очі такі сумні? – увірвався в мої роздуми дідусь.
«Хм…Чого це раптом незнайомця так цікавить мій настрій?» – підозрілива думка промайнула в моїй голові.
-    Життя таке, - буркнула я не то собі під ніс, не то в голос, але з мого тону ставало зрозуміло, що до душевних розмов я не готова.
Але й справді! На новій роботі не складалось, та й ненавиділа я цю нудну монотонну роботу в офісі. Принц мій на білому коні, мабуть, заблукав десь в тайзі, бо вже другий рік про нього ні слуху, ні духу. А ще ця катастрофічна нестача ЧАСУ!
«Немає часу», - часто доводилося відповідати друзям, які кожен тиждень збиралися разом на нову запальну вечірку. І як їм це вдавалося??? Тоді як я, прийшовши з роботи, знаходила сили тільки на те, щоб перекусити та, обійнявши подушку, солодко заснути на застеленому  дивані. «Немає часу», - знову повторювала я мамі, яка, скучивши вже за мною, просила заїхати до неї на смачний шоколадний торт. «Немає часу», - сумно відповідала я подрузі, та в душі трохи заздрила їй, адже вона таки запишеться в ТУ школу танців. Немає часу на пошуки нової роботи, не має часу...
-    А ти спробуй, - знов перебив мій уявний монолог  дідусь. - Спробуй…дивись, і час знайдеться, посміхатися почнеш.
«О-о-у, невже я це все в голос сказала??!» – з острахом подумала я. – «От дурепа! Здалося дідусеві оце моє скиглення!»
Дідусь, здавалося, знову прочитав мої думки, посміхнувся так щиро, що в мене на душі від цієї посмішки стало якось по-дитячому спокійно і тепло. Потім встав і м`якою ходою попрямував стежкою у місто, час від часу пропадаючи в тінях паркових дерев.
-    Агов, дідусю, ви забули свій годинник! - схаменулася я.
-    Це мій тобі дарунок, Марічко, на згадку про те, що життя – чудове і кожна його хвилина – неповторна. Цінуй життя, цінуй моменти, які наповнюють твоє життя радістю і роблять його кольоровим, цінуй тих людей, які змушують твоє серце битися частіше від радості та щастя, і цінуй час, який невблаганно плине і не має вороття, - долинув до мене вже десь здалеку приємний голос дідуся.
Я в мить підхопилася з лавиці і розгублено ступила пару кроків навздогін.
-    Дякую! А як Вас звати? – чомусь тільки це питання мені спало на думку в тій ситуації.

Я прокинулась…незнайомий годинник показував 15 хвилин на третю. А в голові засіла одна фраза: «Час - люди звикли називати мене так…».

4 коментарі:

  1. Щойно прочитав всі ці твори... Дуже сподобалося! Не можу сказати, що щось не сподобалось, бо все те, що кожна людина написала, - то відображення його, або її внутрішнього світу. Однак хотів би сказати, що деякі твори проникли аж до серця, вражаючи своєю проникливістю і спричинюючи "мурашки" на спині... Деякі ж заворожували своєю сюрреалістичністю та дивакуватісно-чудернацькою палітрою сплетіння слів. Але особисто мені ближчий романтичний стиль метафор та образів, тому не дуже звучить в унісон зі скрипкою моєї душі натуралізм та науковість.
    Хотів би відзначити рапу авторів, які запали в душу особливо.
    Це Котлярова Даша! Дякую! Замальовка викликала хвилі сміху! Почуття гумору та неперевершений стиль!.. :) Це Сіроштан Ксенія! Неймовірно глибоко пройняла мене своєю розповіддю. Дуже болісно звучить кожний рядок, відлунюючись у душі ехом розпачу! Тримайся, Ксеніє!.. Це Чернега Тетяна! Просто суперська метафора життя! Метрополітен! Молодчинка! Мені дуже сподобалося! Майстерно! І це Іскра Оксана. Знайомий трохи сюжет на казку, яку читав в дитинстві та на відео, що бачив в внтернеті, та написано дуже щиро, це все дуже актуально! "Мурашки" бігали табунами... Дякую!!!

    Білорусов Світозар

    ВідповістиВидалити
  2. гарні тексти. більшість авторів мені незнайома, тому добрий спосіб відкрити для себе нові імена. а ті, кого знаю, не розчарували.

    ВідповістиВидалити